ЗАКОН УКРАЇНИ “Про сільське господарство”
Проект
ЗАКОН УКРАЇНИ
„Про сільське господарство”
Розділ І
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Цей Закон визначає соціально-економічні основи організації сільського господарства України, створення сприятливих економічних умов для його ефективного розвитку, як пріоритетної галузі економіки, з метою гарантування продовольчої безпеки, необхідного сировинного забезпечення інших галузей нарощування експортного потенціалу, створення належних умов проживання в сільській місцевості та комплексного розвитку сільських територій.
Стаття 1.1 Основні терміни та їх визначення
Сільське господарство – системоутворююча галузь, що забезпечує життєдіяльність людини, зайнята виробництвом сільськогосподарської продукції, як джерела основних продуктів харчування для населення і сировини для переробної промисловості, діє на базі використання біологічних факторів – рослин і тварин і є основою розвитку сільських територій та упорядкування середовища проживання сільського населення. В сільському господарстві тісно взаємодіють економічні і біологічні закони.
Агропромисловий комплекс – сукупність галузей економіки включаючи виробництво, заготівлю, зберігання, транспортування, переробку і реалізацію продукції сільського, рибного господарства і сфери діяльності, що забезпечує їх технікою, технологічним обладнанням, інформаційним та іншими ресурсами, ветеринарну і фітосанітарну безпеку, наукове забезпечення і підготовку кадрів.
Адміністративно-територіальна одиниця – територія, в межах якої формуються і функціонують місцеві органи виконавчої влади та місцевого самоврядування з власним бюджетом і системою статистичної звітності й прямими відносинами з центральними та регіональними органами влади.
Вертикальна агропромислово-торгівельна інтеграція – позаринкова координація діяльності підприємств різних сфер агропромислового комплексу; створення підприємствами однієї сфери агропромислового комплексу нових підприємств із завданнями інших сфер агропромислового комплексу; поєднання в одному підприємстві кількох видів діяльності, властивих різним сферам агропромислового комплексу.
Державне регулювання ринку продукції сільського господарства і продовольства – втручання держави в економічну ситуацію на ринку для стабілізації ринкових процесів у відповідних попередньо визначених параметрах.
Організація і формування ринку продукції сільського господарства і продовольства – створення системи спеціальних установ та підприємств, які використовуючи відповідні методи організації та управління забезпечують стабільне функціонування ринку в доцільних соціально-економічних параметрах.
Організований аграрний ринок – частина аграрного ринку представлена елементами ринкової інфраструктури високоорганізованого характеру – біржами, оптовими ринками, агроторговими домами.
Пріоритетна галузь – галузь, в якій формуються підвалини національної продовольчої безпеки за рахунок розвитку конкурентоспроможного виробництва в поєднанні з розбудовою сприятливих умов для вирішення соціальних питань.
Продовольча безпека – захищеність життєвих інтересів людини, яка виражається у гарантуванні державою безперешкодного економічного доступу людини до продуктів харчування з метою підтримання її звичайної життєвої діяльності.
Побудова продуктового ринку – забезпечення певного складу операторів продуктового ринку.
Ринок продукції сільського господарства і продовольства – частина товарного ринку, на якій предметом купівлі-продажу виступають сільськогосподарська продукція та продовольство.
Сільськогосподарська продукція – сировина і продукція рослинництва і тваринництва, включаючи бджільництво; в тому числі продукти після первинної їх переробки.
Сільськогосподарський товаровиробник – фізична або юридична особа, що займається виробництвом сільськогосподарської продукції, яка у юридичної особи або фермерського господарства, що здійснює свою діяльність без створення юридичної особи, повинна складати більш ніж 60 відсотків від загального об’єму виробленої ними продукції.
Сільськогосподарське виробництво – вид господарської діяльності з виробництва продукції, яка пов’язана з біологічними процесами її вирощування, призначеної для харчування в сирому і переробленому вигляді та для використання на нехарчові цілі.
Сільська територія – сукупність сільських населених пунктів і прилеглих до них сільськогосподарських угідь (земель), історично сформована в законодавчо визначених межах, що поєднує в собі адміністративно-територіальну (села, сільські поселення, сільські ради) та територіально-функціональну (сільськогосподарське виробництво, переробка продукції, її зберігання і реалізація) приналежність щодо створення належних умов праці і проживання населення та забезпечення продовольчої безпеки країни.
Сталий розвиток сільських територій – стабільний соціально-економічний розвиток, збільшення обсягу виробництва сільськогосподарської продукції, підвищення ефективності сільського господарства, зайнятості сільського населення та рівня його життя, раціональне використання природних ресурсів, залучених до сільських територій.
Сільське поселення, село – окремі в межах територіально-адміністративної одиниці осередки постійного проживання населення, яке через природний засіб – землю й створені в процесі розвитку виробництва трудовий, соціальний та екологічний потенціали, веде переважно сільськогосподарську діяльність, забезпечує продовольчу безпеку та примножує добробут суспільства.
Сільська поселенська мережа – це історично сформоване в просторі середовище сіл, хуторів, слобідок, односімейних жилих утворень, зумовлене найбільш раціональним поєднанням природного, трудового, виробничого, економічного, соціального й екологічного потенціалів для ефективного виконання функцій переважно сільськогосподарського виробництва.
Соціальна політика – система заходів, спрямованих на вирішення стратегічних завдань щодо соціального розвитку територій, підвищення якості життя, збереження та зростання добробуту селян.
Соціальна стратегія – це довгострокові, принципово важливі прогнозні установки, плани, наміри уряду, регіональних, районних і місцевих органів влади та самоврядування стосовно створення належних умов праці й проживання сільського населення на основі удосконалення збалансування соціальних бюджетів різних ієрархічних рівнів.
Інфраструктура продуктового ринку – сукупність посередницьких, торгівельно-посередницьких та торгівельних підприємств, на яких безпосередньо здійснюються операції купівлі-продажу сільськогосподарської продукції та продовольства за участю покупців та продавців і виявляються ринкові ціни; фізична арена контактування операторів продуктового ринку.
Фітосанітарна безпека – стан захищеності об’єктів сільськогосподарського призначення і рослинницької продукції від шкідників, хвороб рослин і бур’янів.
Стаття 1.2 Предмет регулювання цього Закону
1. Цей Закон регулює основні правила організації сільського господарства, як галузі яка забезпечує вирішення продовольчої безпеки країни з сезонним і подовженим циклом виробництва з уповільненим терміном обороту капіталу, залежної від природно-кліматичних умов, економічних відносин з іншими галузями, та сферами діяльності економіки країни, та напрями розвитку сільських територій, відносини, що виникають між громадянами та юридичними особами, визнаними на підставі цього Закону сільськогосподарськими товаровиробниками з одного боку і органами державної влади у сфері розвитку сільського господарства – з другого, зокрема «Земельним Кодексом», «Господарським Кодексом», «Банки і банківська діяльність», «Податковим Кодексом», «Митно-тарифне регулювання» і інші.
2. На основі встановлених цим Законом організаційно-правових засад розробляються законодавчі акти прямої дії щодо врегулювання виробничої діяльності, економічних взаємовідносин, пов’язаних з виробництвом сільськогосподарської продукції, а також розвитку щодо соціальної сфери села.
Розділ ІІ
ДЕРЖАВНА АГРАРНА ПОЛІТИКА
Стаття 2.1 Державна аграрна політика
Державна аграрна політика являє собою складову частину державної соціально-економічної політики, спрямованої на стійкий розвиток сільського господарства та сільських територій.
Стаття 2.2 Мета державної аграрної політики
Метою державної аграрної політики є:
виробництво сільськогосподарської продукції в обсягах, необхідних для забезпечення продовольчої безпеки України і нарощування експортного потенціалу, підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарських товаровиробників, сприяння стійкому розвитку сільських територій, підвищенню трудової зайнятості сільського населення і рівня його життя.
Стаття 2.3 Принципи державної аграрної політики
Принципами державної аграрної політики є:
а) послідовність здійснення заходів державної аграрної політики;
б) Створення рівних економічних умов для розвитку всіх форм господарювання в аграрному секторі;
в) доступність, стабільність та адресність державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників;
г) сприяння добровільній конкуренції на ринках сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства;
д) участь громадських галузевих агропродуктотвих, (прфесійнрих) об’єднань сільськогосподарських товаровиробників у формуванні та реалізації державної аграрної політики.
Стаття 2.4 Основні напрями державної аграрної політики
Основними напрямами державної аграрної політики є:
а) створення умов пріоритетного розвитку села, що характеризуються системою його державної підтримки, першочерговим спрямуванням інвестицій на реалізацію сільськогосподарськими товаровиробниками та їх обєднаннями інвестиційних проектів з впровадження інновацій, кредитно-фінансовою, ціновою, ресурсною, податковою і демографічною політикою;
б) забезпечення еквівалентності обміну товарами і послугами між сільським господарством, промисловістю і обслуговуючою сферою економіки.
в) розробка державної і регіональних програм розвитку сільського господарства та сільських територій;
г) стабільність достатнього забезпечення населення вітчизняними продовольчими товарами;
Стаття 2.5 Реалізація державної аграрної політики
Для реалізації державної аграрної політики застосовуються такі заходи:
а) надання бюджетних коштів для підтримки цін і доходів сільськогосподарським товаровиробникам;
б) створення сприятливого інвестиційного клімату та збільшення обсягіву інвестицій у сільське господарство;
в) застосування пільгових податкових режимів для сільськогосподарських товаровиробників;
г) здійснення закупівлі сільськогосподарської продукції її зберігання, переробкаи та поставкичаннядля державних і муніципальних потреб;
д) регулювання ринку сільськогосподарської продукції та продовольства, у тому числі митно-тарифне і нетарифне регулювання;
е) інформаційне забезпечення сільськогосподарських товаровиробників та інших учасників ринку сільськогосподарської продукції і продовольства, а також надання їм консультаційних послуг дорадчої служби;
є) антимонопольне регулювання ринків сільськогосподарської продукції і продовольства, матеріально-технічних ресурсів та послуг;
Стаття 2.6 Участь органів державної влади в реалізації державної аграрної політики
1. Органами виконавчої влади, що здійснюють функції з опрацювання і реалізації аграрної політики та нормативно-правового регулювання у сфері сільського господарства є Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади та їх органи на місцях, які відповідно до повноважень:
а) забезпечують розробку і реалізацію державної і регіональних програм;
б) здійснють координацію дій суб’єктів реалізації заходів державної і регіональних програм та інших заходів у сфері розвитку сільського господарства;
в) забезпечують регулювання цін на ринку сільськогосподарської продукції та продовольства, шляхом організації і проведення товарних інтервенцій;
г) несуть відповідальність за реалізацію заходів державної і регіональних програм.
Стаття 2.7 Участь громадських галузевих, агропродуктових і (фахових професійних) об’єднаньсільськогосподарських товаровиробників у формуванні та реалізації державної аграрної політики.
1. Органи виконавчої влади, що здійснюють функції з опрацювання державної політики та нормативно-правового регулювання у сфері сільськогосподарського виробництва, з метою узгодження інтересів сільськогосподарських товаровиробників залучають на добровільній основі спілки (асоціації) та інші об’єднання сільськогосподарських товаровиробників у формування та реалізацію державної аграрної політики шляхом:
а) участі у розробці проектів нормативних правових актів, цільових програм, національної доповіді;
б) узагальнення і розповсюдження досягнень науки і техніки, вітчизняного та зарубіжного досвіду у сфері розвитку сільського господарства;
в) надання пропозицій для формування і реалізації державної аграрної політики;
г) опрацювання рекомендацій для органів державної влади.
Розділ ІІІ
ОРГАНІЗАЦІЙНО–ЕКОНОМІЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ
СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
Стаття 3.1 Сільськогосподарські товаровиробники
1. До сільськогосподарських товаровиробників відносяться:
а) сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, в яких реалізація сільськогосподарської продукції власного виробництва становить не менше 75 відсотків за календарний рік;
б) фермерські і особисті селянські господарства, які реалізують вироблену ними сільськогосподарську продукцію та продукти її переробки;
в) сільськогосподарські виробничі кооперативи і їх об’єднання, які реалізують сільськогосподарську продукцію власного виробництва;
г) підсобні сільські господарства (агроцехи) промислових підприємств і організацій, що виробляють і реалізують сільськогосподарську продукцію в сирому і переробленому вигляді;
д)господарства населення (домогосподарства), які реалізують надлишки сільськогосподарської продукції, виробленої ними для власного споживання.
Стаття 3.2 Створення організаційно-правових форм господарювання
1. Сільськогосподарські товаровиробники створюються у відповідності з діючим законодавством, є юридичними або фізичними особами, можуть, брати і передавати землю та майно в оренду, працювати індивідуально або входити в різні господарські структури.
2. Сільськогосподарські товаровиробники можуть об’єднуватись у інтегровані територіально-виробничі формування, громадські галузеві, агро продуктові і фахові (професійні) об’єднання по спільній діяльності їх учасників, захисту їх інтересів та налагодження взаємовигідного партнерства.
3. Усі господарські формування є рівноправними і для них створюються однакові економічні умови.
4. Діяльність сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів у частині надання послуг членам цих кооперативів є неприбутковою і не оподатковується.
Стаття 3.3 Виробнича діяльність сільськогосподарських товаровиробників
Виробнича діяльність сільськогосподарських товаровиробників усіх форм власності та господарювання здійснюється на основі відповідних законодавчих актів, які обумовлюють їх права і обов’язки.
Відносини між державою в особі її представницьких (виконавчих) органів та суб’єктами підприємницької діяльності у сільському господарстві базуються на принципах демократизму, дотримання конституційних засад та рівноправності.
Держава, в межах належних їй адміністративних функцій управління, здійснює систему заходів по створенню необхідних передумов по вирівнюванню соціально-економічного розвитку аграрного виробництва з урахуванням регіональних відмінностей природно-економічного середовища. Кабінет Міністрів України періодично (в законодавчо встановлені строки) визначає перелік економічно-відсталих сільських районів (територій). В ці райони, крім загальнодержавних програм підтримки виробничої діяльності усіх категорій сільськогосподарських товаровиробників, залучаються кошти у відповідності із законами України.
Стаття 3.4 Державна цільовапрограма комплексононо розвитку сільського господарства і сільських територій.
1. Державна програма розвитку сільського господарства і сільських територій (далі – державна програма) є документом, що визначає цілі та основні напрями розвитку сільського господарства на середньостроковий період, фінансове забезпечення та механізми реалізації передбачених заходів.
2. Державна програма розробляється Міністерством аграрної політики і продовольства України за погодженням з іншими зацікавленими органами виконавчої влади на п’ятирічний період та подається на затвердження Кабінету Міністрів України не пізніше 1 липня року, що передує першому року її дії, за поданням органу виконавчої влади, що здійснює функції з вироблення державної політики та нормативно-правового регулювання у сфері сільського господарства.
3. Основні показники проекту державної програми розглядаються комісією, до складу якої входять представники Кабінету Міністрів України і Верховної Ради України і надсилаються Кабінету Міністрів для їх розгляду та затвердження до внесення Верховній Раді України проекту закону про державний бюджет на черговий фінансовий рік.
4. Державна програма містить основні показники і прогноз розвитку сільського господарства, мету, завдання, показники його результативності та фінансового забезпечення на весь період і по роках.
5. Центральний орган виконавчої влади, що здійснює функції з опрацювання державної політики та нормативно-правового регулювання в сфері сільського господарства, не пізніше 1 жовтня року, що передує першому фінансовому року дії державної програми, організовує розробку регіональних програм розвитку сільського господарства і визначає участь юридичних та фізичних осіб в їх реалізації.
6. Центральний орган виконавчої влади, що здійснює функції з опрацювання державної політики та нормативно-правового регулювання у сфері сільського господарства, за погодженням з іншими зацікавленими органами виконавчої влади до 1 березня останнього року реалізації державної програми вносить в Кабінет Міністрів України проект державної програми на наступний п’ятирічний період.
Стаття 3.5 Реалізація державної програми
Реалізація державної програми здійснюється Міністерством аграрної політики і продовольства України та його органами на місцях шляхом розробки заходів щодо виконання державної і регіональних програм.
Контроль за виконанням державної програми покладається на Кабінет Міністрів України.
Стаття 3.6 Національна доповідь про хід та результати реалізації державної програми
1. Національна доповідь про хід та результати реалізації державної програми містить:
а) підсумки реалізації державної програми за минулий рік і в цілому за весь період її реалізації;
б) основні показники розвитку сільського господарства у відповідності з метою і завданнями, визначеними державною програмою;
в) прогноз розвитку сільського господарства на майбутній рік і, при необхідності, пропозиції щодо коригування державної програми.
2. Для оцінки результатів реалізації державної і регіональних підпрограм створються експертні комісії: по державній програмі – Кабінетом Міністрів України, а по регіональних – облдержадміністраціями.
Експертні комісії складають висновки, що містять оцінку результатів реалізації та ефективності державної і регіональних програм.
3. Органи виконавчої влади, що здійснюють функції з опрацювання державної політики та нормативно-правового регулювання у сфері сільського господарства, щорічно, до 15 травня, готують національну доповідь про хід та результати реалізації державної програми в попередньому році і направляють для розгляду Кабінету Міністрів України.
4. Затверджена Урядом національна доповідь направляється Президенту України та Верховнії Раді України, розглядається Верховною Радою України і публікується в засобах масової інформації.
Стаття 3.7 Система програмування комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій
Система програмування комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій – це система розробки прогнозів, стратегій та опрацьованих на їх основі середньострокових (до 5 років) програм і проектів комплексного розвитку сільського господарства та сільських територій, узгоджених відповідно до визначених стратегічних пріоритетів державної аграрної і соціальної політики, періодів програмування, та адміністративно-територіальних рівнів управління.
Розроблення та реалізація системи програм і проектів комплексного розвитку сільського господарства та сільських територій виконується в порядку, передбаченому відповідними Законами України у розрізі їх блоків : аграрного (Про ветеринарну медицину; Про захист рослин; Про охорону земель; Про землеустрій; Про систему інженерно-технічного забезпечення; Про меліорацію земель; Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року); планового (Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України; Про планування і забудову територій; Про Генеральну схему планування території України; Про державні цільові програми); територіального (Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон; Про місцеве самоврядування в Україні; Про місцеві державні адміністрації; Про стимулювання розвитку регіонів); інвестиційно-інноваційного (Про інвестиційну діяльність; Про Національну програму інформатизації; Про інноваційну діяльність; Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки).
Загальні принципи і методики розроблення прогнозів, стратегій, програм і проектів комплексного розвитку сільського господарства та сільських територій визначаються відповідними актами Кабінету Міністрів України і наказами профільних центральних органів виконавчої влади.
- 2. Види програм та відповідальні за їх розроблення і виконання
За сферами відповідальності суб’єктів управління та джерелами фінансування програми розвитку поділяються на:
2.1. Державні та регіональні (обласні) цільові програми комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій, що передбачають концентрацію ресурсів і цільове спрямування коштів державного і регіональних (обласних) бюджетів на виконання заходів по забезпеченню продовольчої незалежності держави (регіону) та реалізацію національних і опрацьованих в їх розвиток регіональних (обласних) інноваційно – інвестиційних виробничих і соціальнозначимих проектів і заходів з стимулювання інноваційного розвитку сільського господарства і сільських територій у відповідності з визначеними законами України основними напрямами аграрної політики держави.
За розроблення і виконання цих програм несе відповідальність центральний орган державної та органи регіональної (обласної) виконавчої влади з питань аграрної політики та продовольства України.
Виконання інноваційно – інвестиційних проектів і заходів цільових програм комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій має також передбачатися в Програмі економічного і соціального розвитку України, відповідно регіональних (обласних) – в програмах економічного і соціального розвитку областей (АР Крим) на черговий плануємий рік.
2.2 Національні та регіональні (обласні) галузеві (агропродуктові) цільові програми розвитку сільського господарства, що передбачають консолідоване цільове спрямування коштів з різних джерел (в т.ч. коштів державних і регіональних програм, господарюючих субєктів, позабюджетних фондів розвитку тощо) на реалізацію спільних виробничих, соціальних і екологічних проектів та заходів, спрямованих на запровадження технологічних і організаційно – економічних інновацій з виробництва, зберігання, переробки, реалізації, підвищення якості і безпеки продукції і технологічних процесів або послуг галузей тощо.
За розроблення і виконання цих програм відповідальні громадські саморегулівні агропродуктові та громадські організації, що діють у агропродовольчій сфері.
Національні галузеві (агропродуктові) цільові програми розвитку можуть входити складовою частиною в державні цільові програми комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій.
Регіональні галузеві (агропродуктові) цільові програми розвитку можуть входити складовою частиною у відповідні регіональні цільові програми комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій.
2.3. Місцеві (районні, сільські (селищні)) програми комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій, що передбачають збільшення доходів сільських територій (в т.ч. сільських жителів, господарюючих субєктів та надходжень в місцеві бюджети) за рахунок раціонального використання земельних, природно – кліматичних, ресурсних і територіальних переваг цих територій та консолідоване цільове спрямування коштів з різних джерел (в т. ч. місцевих бюджетів, позабюджетних фондів розвитку, державних і регіональних програм та інших) на реалізацію спільних виробничих і соціальних проектів по створенню робочих місць та дотриманню соціальних стандартів життєзабезпечення сільського населення.
За розроблення і виконання цих програм відповідають органи місцевого самоврядування відповідного рівня.
Інноваційно – інвестиційні проекти і заходи відповідних регіональних цільових програм комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій можуть входити складовою частиною у відповідні місцеві програми комплексного розвитку агропромислового виробництва і сільських територій .
2.4. Господарські програми інноваційно – інвестиційного розвитку, що передбачають концентрацію ресурсів і цільове спрямування коштів господарюючих субєктів на реалізацію господарських і міжгосподарських інноваційно – інвестиційних проектів для підвищення конкурентоспроможності господарюючих субєктів, забезпечення їх інноваційного розвитку, а також узгоджену з органами місцевого самоврядування участь у економічному і соціальному розвитку сільських територіальних громад і сільських територій.
За розроблення і виконання цих програм відповідальні органи господарського і міжгосподарського управління.
- 3. Взаємоузгодження розроблення державних, регіональних (обласних) та галузевих (агропродуктових) програм.
Розроблення та реалізація державних, регіональних (обласних) цільових програм комплексного розвитку сільського господарства і галузевих (агропродовольчих) цільових програм розвитку сільського господарства виконується в порядку, передбаченому Законами України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» та «Про державні цільові програми».
При цьому галузеві (агропродуктові) цільові програми розробляються в ініціативному порядку відповідними саморегулівнимии агропродуктовими об’єднаннями та громадськими організаціями спільно з органами державної влади.
Державні цільові програми комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій розробляються на строк до 5-ти років і враховують проекти і заходи національних галузевих (агропродуктових) цільових програм, що спрямовані на реалізацію основних напрямів аграрної політики держави.
Регіональні (обласні) цільові програми комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій розробляються в розвиток і деталізацію державних цільових програм комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій на строк до 5-ти років і враховують проекти і заходи регіональних галузевих (агропродуктових) цільових програм, що спрямовані на реалізацію основних напрямів аграрної політики держави.
- 4. Взаємоузгодження розроблення і виконання місцевих програм соціально – економічного розвитку сільських громад і територій та господарських програм інноваційно – інвестиційного розвитку.
Розроблення та виконання місцевих програм соціально – економічного розвитку сільських територіальних громад та, сільських територій, а також програм інноваційно – інвестиційного розвитку розміщених на території сільськогосподарських і пов’язаних з сільським господарством підприємств і господарств має здійснюватися на основі програмно – цільового підходу, передбачати комплексний розвиток сільської території і розміщеного на ній агропромислового виробництва та виконуватися в наступній послідовності:
4.1. Розроблення, широке обговорення та затвердження стратегії соціально – економічного розвитку сільської території (сільської територіальної громади), в якій зокрема передбачаються:
– поглиблення спеціалізації і концентрації агропромислового виробництва з урахуванням територіальних переваг;
– пропозиції господарюючим субєктам та сільським громадам щодо реалізації спільних міжгосподарських виробничих і соціальнозначимих інноваційно – інвестиційних проектів з використанням механізмів інтеграції (кооперації, кластеризації, корпоратизації);
– зобовязання органів державного і місцевого самоврядного управліня по стимулюванню реалізації цих проектів.
4.2. Розроблення стратегій і програм інноваційно – інвестиційного розвитку господарюючих субєктів з використанням прийомів спеціалізації і диверсифікації сільськогосподарського і повязаного з ним виробництва та розвитку інтеграційних звязків, в тому числі шляхом їх дольової участі у реалізації спільних виробничих і соціальнозначимих інноваційно – інвестиційних проектів;
4.3. Розроблення, широке обговорення, взаємоузгодження та затвердження середньострокових (до 5-ти років) програм соціально – економічного розвитку сільських територіальних громад як комплексу бізнес – планів реалізації господарських, міжгосподарських і громадських спільних інноваційно – інвестиційних виробничих і соціальнозначимих проектів і заходів.
4.4. Розроблення, широке обговорення, взаємоузгодження та затвердження середньострокових (до 5-ти років) районних програм комплексного розвитку агропромислового виробництва і сільських територій, як зведеного на основі пропозицій сільських територіальних громад та господарських формувань комплексу бізнес – планів реалізації спільних інноваційно – інвестиційних міжгосподарських виробничих і громадських соціальнозначимих проектів і заходів.
4.5. Організація виконання заходів і проектів програм шляхом укладання контрактів (договорів) та виконання взаємних зобовязань учасників: органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування та господарюючих субєктів.
Інтегруючим органом реалізації взаємозвязаного процесу планування розвитку сільськогосподарських і повязаних з сільським господарством підприємств і господарств та агропромислового виробництва по сільській території в цілому має бути управління розвитком агропромислового виробництва державної адміністрації спільно з органами міжгосподарського, громадського та місцевого самоврядування, до науково – методичного супроводу процесу планування і реалізації програм і проектів – залучатися сільськогосподарські дорадчі служби, спеціалізовані консалтингові фірми та наукові установи.
- 5. Механізм адаптації програм в процесі їх реалізації.
Державні, регіональні (обласні), галузеві (агропродуктові) цільові програми комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій, а також місцеві програми соціально – економічного розвитку сільських територіальних громад і сільських територій (районів) розробляються на строк до 5-ти років. Проте для врахування значних змін в навколишньому середовищі, потреб і пріоритетів комплексного розвитку сільського господарства і сільських територій, обсягів можливого залучення інвестицій для реалізації інноваційно – інвестиційних проектів тощо, за результатами моніторингу ходу виконання програм до них можуть вноситися зміни і доповнення в порядках, передбачених в пунктах 3,4.
Стаття 3.8 Статистична звітність, що подається сільськогосподарськими товаровиробниками та контроль за її достовірністю
Сільськогосподарські товаровиробники зобов’язані безкоштовно (за винятком проведення окремих вибіркових обстежень фізичних осіб або сукупностей таких осіб, за участь у яких респонденти отримують грошову компенсацію за витрату часу) в повному обсязі за формою, передбаченою звітно-статистичною документацією, у визначені строки подавати органам державної статистики достовірну інформацію, у тому числі з обмеженим доступом, і дані бухгалтерського обліку.
Статистичні дані повинні відображати достовірний стан результатів господарської діяльності та використання земель сільськогосподарського призначення.
Контроль за достовірністю та повнотою статистичної звітності здійснюють органи державної статистики.
За надання недостовірних статистичних даних, вживання приписок та перекручень респонденти несуть адміністративну відповідальність.
Розділ ІV
ЗЕМЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ У СІЛЬСЬКОМУ
ГОСПОДАРСТВІ
Стаття 4.1 Земельні відносини у сільському господарстві
1. Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, цим Законом, а також відповідними законодавчими та іншими нормативно-правовими актами.
2. Земельні відносини – це суспільні відносини щодо володіння, користування, розпорядження і управління землею на державному, регіональному, господарському і внутрішньогосподарському рівнях як об’єктом господарювання і засобом виробництва у сільському господарстві.
Стаття 4.2Державний земельний кадастр
1. Для забезпечення органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадян та юридичних осіб необхідною інформацією про землі щодо їх цільового призначення, обмеження у використанні, кількісної і якісної характеристики, їх оцінки, розподілу між власниками і користувачами в Україні ведеться державний земельний кадастр.
2. Порядок ведення державного земельного кадастру встановлюється Законом України „Про державний земельний кадастр”.
Стаття 4.3Земельний капітал у сільськогосподарському виробництві
1. Землі сільськогосподарського призначення функціонують в економічному обороті як капітал, що забезпечується їх вартістю за нормативною та експертною оцінкою, проведеною згідно з методиками, затвердженими постановами Кабінету Міністрів України.
2. Правові засади проведення та регулювання оцінки земель здійснюються відповідно до Закону України “Про оцінку земель”.
Стаття 4.4Включення вартості землі в економічний оборот
Вартість земельної ділянки включається до суми основного і оборотного капіталу, як складова авансованого капіталу і є прибуткоутворюючим фактором виробництва. Порядок включення вартості земель в економічний оборот затверджується Кабінетом Міністрів України.
Стаття 4.5Включення вартості земельних ресурсів до алгоритму визначення ефективності сільськогосподарського виробництва
Для забезпечення рівних економічних умов розширеного відтворення сільськогосподарського виробництва з іншими галузями економіки при визначенні норми прибутку, як основного показника ефективності господарської діяльності, до вартості авансованого у виробництво капіталу включається вартість земельних ресурсів.
Стаття 4.6Використання вартості земельних ресурсів в економічному регулюванні відтворення сільськогосподарського виробництва
Вартість земельних ресурсів, як складова авансованого у сільськогосподарське виробництво капіталу, що приймає участь у формуванні норми прибутку, враховується при формуванні цін пропозиції на сільськогосподарську продукцію, визначенні потреби у кредитних ресурсах і обсягах державної підтримки та нормативів оподаткування діяльності в сільському господарстві, як галузі з уповільненим оборотом капіталу.
Стаття 4.7 Економічне стимулювання власників земель і землекористувачів за охорону земель та санкції за порушення законодавства щодо збереження, відтворення та підвищення родючості ґрунтів
1. Держава здійснює економічне стимулювання землевласників і землекористувачів, у тому числі орендарів, за проведення ними за власні кошти заходів щодо поліпшення екологічного стану земель, їх охорони, збереження, відтворення і підвищення родючості ґрунтів шляхом компенсації витрат на ці заходи. Стимулювання здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів відповідно до державної і регіональних програм охорони земель, застосування пільгового оподаткування земельних ділянок та пільгового кредитування заходів.
2. У разі використання земель їх власниками і користувачами, у тому числі орендарями, методами, що призводять до посилення ерозійних процесів та погіршення якісного стану ґрунтів застосовуються санкції у вигляді штрафів та відшкодувань заподіяної шкоди.
3. Порядок економічного стимулювання заходів щодо використання та охорони земель і підвищення родючості ґрунтів затверджує Кабінет Міністрів України.
Розділ V
ЕКОЛОГІЗАЦІЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА
ТА СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ
Стаття 5.1Екологічні засади ведення сільського господарства
1. Сільськогосподарська діяльність ведеться способами, що не завдають шкоди навколишньому природному середовищу та здоров’ю людини.
2. Невід’ємною умовою ведення сільського господарства є охорона довкілля, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини, задоволення потреб населення в екологобезпечних харчових продуктах.
Стаття 5.2 Екологізація сільськогосподарського виробництва
Екологізація сільськогосподарського виробництва здійснюється з метою задоволення потреб населення якісними, екологобезпечними продуктами харчування, охорони земель, збереження та відтворення родючості ґрунтів, оздоровлення навколишнього природного середовища і спрямовується на:
а) розроблення і виконання заходів щодо охорони земель, попередження забруднення ґрунтів та продукції важкими металами, промисловими викидами, пестицидами, радіонуклідами та іншими агрохімікатами;
б) удосконалення нормативно-правової бази щодо забезпечення належного рівня якості й конкурентоспроможності вітчизняних харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів та захист внутрішнього ринку від імпорту іноземної продукції, що не відповідає вітчизняним стандартам;
в) розроблення і впровадження вітчизняних стандартів якості на основні види сільськогосподарської продукції, продовольчих товарів і супутніх матеріалів відповідно до міжнародних вимог;
є) сприяння розвитку органічного виробництва сільськогосподарської продукції шляхом запровадження системи державного стимулювання, фінансової підтримки, створення національного органу сертифікації та ринків збуту.
Стаття 5.3 Екологізація сільських територій
Екологізація сільських територій забезпечується шляхом:
а) дотримання норм екологічної безпеки у формуванні та розміщенні сільськогосподарських виробництв;
б) раціонального використання природних ресурсів на основі створення та впровадження новітніх екологобезпечних технологій сільськогосподарського виробництва;
в) здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;
г) застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища і безпеку здоров’я населення;
д) розвитку рекреаційного та оздоровчого землекористування;
е) збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що підлягають особливій охороні.
Стаття 5.4Принципи екологізації сільськогосподарського виробництва та сільських територій
Основними принципами екологізації сільськогосподарського виробництва та сільських територій є:
а) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і
здоров’я людей;
б) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість
додержання екологічних стандартів та нормативів при здійсненні сільськогосподарської діяльності;
в) запобіжний характер заходів щодо охорони довкілля;
г) екологізація сільськогосподарського виробництва на основі комплексності рішень з питань охорони довкілля, використання і відтворення земельних та інших природних ресурсів, широкого впровадження новітніх техніки і технологій;
д) збереження цілісності природних об’єктів та видової різноманітності флори і фауни;
є) обов’язковість екологічної експертизи сільськогосподарської продукції, ґрунтів та довкілля;
ж) нормування впливу сільськогосподарської діяльності на довкілля;
з) компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
и) поєднання заходів стимулювання і відповідальності у сфері охорони навколишнього природного середовища.
Стаття 5.5 Державна політика у сфері екологізації сільськогосподарського виробництва, використання та охорони земель, збереження і відтворення родючості ґрунтів
Державна політика у сфері екологізації сільськогосподарського виробництва, охорони земель, збереження і відтворення родючості ґрунтів спрямована на:
а) розробку загальнодержавних і регіональних програм екологізації сільськогосподарського виробництва, використання та охорони земель, збереження, відтворення та підвищення родючості ґрунтів. Програми розробляються строком на п’ять років з визначенням складу та обсягів першочергових заходів з екологізації сільськогосподарського виробництва, охорони земель, збереження, відтворення та підвищення родючості ґрунтів, а також обсягів і джерел ресурсного забезпечення виконання робіт з їх реалізації. Виконання загальнодержавних і регіональних програм забезпечується органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених законодавством;
б) удосконалення державної комплексної системи спостережень, що передбачає топографо-геодезичні, картографічні, ґрунтові, агрохімічні, радіологічні та інші обстеження і розвідування стану земель і ґрунтів, їх моніторинг. Формування національного та регіональних банків даних про кількісний та якісний стан ґрунтів, забезпечення функціонування інформаційно-аналітичної системи щодо запобігання негативних процесів та ліквідації їх наслідків, планування ґрунтозахисних та інших заходів;
в) здійснення державного контролю за проведенням заходів щодо охорони земель, збереженням та відтворенням родючості ґрунтів.
Стаття 5.6 Вимоги до сільськогосподарських товаровиробників щодо екологізації сільськогосподарського виробництва, використання та охорони земель, збереження і відтворення родючості ґрунтів
Сільськогосподарські товаровиробники зобов’язані:
а) дотримуватися вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля;
б) здійснювати заходи щодо охорони земель, збереження, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, інших корисних властивостей землі, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.
в) сприяти виконанню загальнодержавних та регіональних програм щодо екологізації сільськогосподарського виробництва, охорони земель, збереження, відтворення та підвищення родючості ґрунтів;
г) вживати заходів щодо запобігання негативному і екологонебезпечному впливу господарської діяльності на екологічний стан сільських територій та ліквідації наслідків цього впливу.
Стаття 5.7 Охорона земель сільськогосподарського призначення
1. Охорона земель сільськогосподарського призначення забезпечується комплексом заходів щодо збереження та відтворення родючості ґрунтів, підвищення екологічної стійкості сільськогосподарських угідь, а також обмеження їх вилучення (викупу) для несільськогосподарських потреб.
2. Контроль за зміною родючості ґрунтів здійснюється на базі агрохімічного обстеження у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
3. Захист земель сільськогосподарського призначення від ерозії, селів, підтоплення та інших видів деградації здійснюється на основі реалізації заходів, передбачених державними і регіональними програмами, відповідно до робочих проектів рекультивації, захисту земель від ерозії та іншої документації із землеустрою.
4. Правові засади охорони земель здійснюються відповідно до Закону України „Про охорону земель”.
Стаття 5.8 Використання та охорона еродованих та ерозійно небезпечних земель
1. Використання еродованих та ерозійно небезпечних земельних ділянок дозволяється за умови вжиття заходів щодо їх протиерозійного і протизсувного захисту, передбачених законодавством України.
2. Власники земельних ділянок та землекористувачі, в тому числі орендарі, зобов’язані здійснювати протиерозійні ґрунтоохоронні заходи з метою запобігання погіршенню їх якісного стану та якісного стану суміжних земельних ділянок і довкілля в цілому.
Стаття 5.9 Використання та охорона радіоактивно забруднених земель
Господарська діяльність на землях, що зазнали радіоактивного забруднення ведеться з дотриманням умов спеціального режиму їх використання.
З метою забезпечення виробництва екологобезпечної продукції на землях, забруднених радіонуклідами передбачається:
а) виконання робіт з комплексу протирадіаційних організаційних, агротехнічних, агрохімічних, зоотехнічних, агромеліортивних заходів, спрямованих на зниження рівня радіоактивного забруднення сільськогосподарської продукції, збереження та відтворення родючості ґрунтів, підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва;
б) розробка сучасних і удосконалення існуючих технологій виробництва сільськогосподарської продукції на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення;
г) оптимізація системи радіологічного моніторингу сільськогосподарських угідь та продукції.
Стаття 5.10 Заходи щодо охорони меліорованих земель
Землевласники та землекористувачі при проведенні меліоративних робіт та експлуатації меліоративних систем зобов’язані здійснювати заходи, спрямовані на запобігання підтопленню, заболоченню, засоленню, забрудненню ґрунтів, вітровій і водній ерозії меліорованих земель, їх деградації, погіршенню стану водних об’єктів.
Стаття 5.11 Державний контроль за використанням та охороною земель, збереженням і відтворенням родючості ґрунтів та проведення їх моніторингу
1. Державний контроль за використанням та охороною земель, збереженням і відтворенням родючості ґрунтів здійснюється Державною інспекцією з контролю за використанням та охороною земель та її територіальними органами.
2. Державний контроль за додержанням вимог законодавства з питань екології та раціонального використання природних ресурсів здійснюється Державною екологічною інспекцією та її територіальними органами.
3. Контроль за зміною родючості ґрунтів здійснюється на базі агрохімічного обстеження у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Моніторинг ґрунтів у системі центрального органу виконавчої влади з питань аграрної політики проводиться Державною службою охорони родючості ґрунтів та її територіальними органами. Дані агрохімічних обстежень є відкритими та доступними для громадян України, наукових та науково-дослідних установ, органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і надаються відповідно до їх письмових звернень у визначений законодавством термін.
4. Державний контроль за використанням та охороною земель, дотриманням вимог законодавства України про охорону земель здійснюються шляхом:
а) проведення перевірок щодо реалізації загальнодержавних і регіональних програм охорони земель, збереження та відтворення родючості ґрунтів та цільового використання коштів, спрямованих на їх виконання;
б) участі у роботі комісій під час прийняття в експлуатацію меліоративних систем і рекультивованих земель, захисних лісонасаджень, протиерозійних гідротехнічних споруд та інших об’єктів, які споруджуються з метою збереження, відтворення та підвищення родючості ґрунтів і забезпечення охорони земель;
в) проведення моніторингу ґрунтів та агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення.
5. Правові засади державного контролю за охороною земель здійснюються відповідно до Закону України „Про охорону земель”.
Стаття 5.12 Наукове забезпечення використання та охорони земель, збереження, відтворення та підвищення родючості ґрунтів
З метою забезпечення науково обґрунтованого використання та охорони земель, збереження, відтворення та підвищення родючості ґрунтів, поліпшення екологічного стану сільськогосподарських угідь проводяться відповідні наукові дослідження за програмами, що затверджуються в установленому порядку спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади за участю Національної академії аграрних наук України, відповідних центральних органів виконавчої влади в межах повноважень, визначених законодавством.
Стаття 5.13Охорона навколишнього природного середовища при застосуванні засобів захисту рослин, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів
1. Підприємства та громадяни, що займаються веденням сільського господарства зобов’язані додержувати правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів, з тим щоб не допустити забруднення ними або їх складовими навколишнього природного середовища і харчових продуктів.
2. Перелік пестицидів та агрохімікатів, дозволених для використання в Україні, регламенти їх застосування, а також щорічні доповнення до нього визначаються в установленому законодавством порядку.
Стаття 5.14Вимоги до сільськогосподарських товаровиробників щодо поводження з небезпечними речовинами
Сільськогосподарські товаровиробники, у власності або у користуванні яких є хоча б один об’єкт поводження з небезпечними речовинами, зобов’язані:
а) забезпечити запобігання забрудненню ними навколишнього природного середовища, а у разі виникнення такого забруднення – ліквідувати забруднення та його наслідки для навколишнього природного середовища та здоров’я людини;
б) вживати заходів, спрямованих на запобігання потрапляння небезпечних речовин у навколишнє природне середовище та організм людини;
в) повідомляти про потрапляння небезпечних речовин у навколишнє природне середовище і про заходи, вжиті для ліквідації його наслідків, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та населення;
г) забезпечувати експлуатацію зазначених об’єктів і перевезення небезпечних речовин з додержанням вимог природоохоронного законодавства;
д) ідентифікувати об’єкти поводження з небезпечними речовинами та самі речовини, а також надавати інформацію про такі об’єкти та речовини, що у них зберігаються відповідно до Закону України “Про об’єкти підвищеної небезпеки”.
Розміщення небезпечних речовин дозволяється лише у спеціально обладнаних місцях.
Стаття 5.15Охорона навколишнього природного середовища від неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу
1. Сільськогосподарські товаровиробники зобов’язані забезпечувати екологічно безпечне виробництво, зберігання, транспортування, використання, знищення, знешкодження і захоронення мікроорганізмів, інших біологічно активних речовин та продуктів біотехнології, а також інтродукцію, акліматизацію і реакліматизацію тварин і рослин, розробляти і здійснювати заходи спрямовані на запобігання та ліквідацію наслідків шкідливого впливу біологічних факторів на навколишнє природне середовище та здоров’я людини.
2. Виробництво і використання нових штамів мікроорганізмів та
інших біологічно активних речовин, а також генетично модифікованих організмів, продукції, отриманої з використанням генетично модифікованих організмів, здійснюється тільки після проведення комплексних досліджень їх впливу на здоров’я людей і навколишнє природне середовище за дозволом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони здоров’я та спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів.
Стаття 5.16Охорона навколишнього природного середовища від забруднення відходами
1. Сільськогосподарські товаровиробники повинні вживати ефективних заходів для зменшення обсягів утворення відходів, а також для їх утилізації, знешкодження або безпечного розміщення.
2. Розміщення відходів дозволяється лише за наявності спеціального дозволу на визначених місцевими радами територіях у межах установлених лімітів з додержанням санітарних і екологічних норм способом, що забезпечує можливість їх подальшого використання як вторинної сировини і безпеку для навколишнього природного середовища та здоров’я людей.
3. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики, Державна служба ветеринарної медицини України, їх органи на місцях забезпечують уповноважені органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, громадян та їх об’єднання інформацією про розташування об’єктів поводження з відходами тваринного походження, епізоотичний, епідеміологічний та екологічний стан території та їх вплив на навколишнє природне середовище та здоров’я людини.
Стаття 5.17 Забезпечення ветеринарно-санітарної і фітосанітарної безпеки
1. Забезпечення ветеринарно-санітарної і фітосанітарної безпеки здійснюється відповідно до законодавства України.
2. З метою відповідності якості та безпеки сільськогосподарської продукції міжнародним вимогам державою здійснюються наступні заходи:
– проведення ветеринарного і фітосанітарного контролю відповідно до законодавства України;
– профілактика, діагностика та ліквідація хвороб тварин за переліком, який затверджується Кабінетом Міністрів України, за поданням уповноваженого органу в галузі агропромислового комплексу;
– організація державних пунктів штучного осіменіння тварин, заготівлі тваринницької продукції та сировини, майданчиків із забою сільськогосподарських тварин, скотомогильників, спеціальних сховищ (могильників) пестицидів, отрутохімікатів і тари з-під них;
– ветеринарні заходи, спрямовані на охорону території України та недопущення поширення хвороб, спільних для тварин і людини;
– фітосанітарні заходи, спрямовані на недопущення розповсюдження шкідливих і особливо небезпечних організмів, охорону території України від карантинних об’єктів, а також на виявлення, локалізацію та ліквідацію осередків їх розповсюдження.
Стаття 5.18 Контроль і нагляд у сфері поводження з відходами та небезпечними речовинами
1. Первинний виробничий контроль у сфері поводження з відходами та небезпечними речовинами здійснюють у межах своєї компетенції сільськогосподарські виробники.
2. Державний контроль і нагляд у сфері поводження з відходами тваринного походження здійснює Державна служба ветеринарної медицини України, інші спеціально уповноважені органи виконавчої влади у сфері поводження з відходами.
3. Нагляд за додержанням законів у сфері поводження з відходами та небезпечними речовинами здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому органи прокуратури в межах повноважень, передбачених законом.
4. Державний контроль у сфері поводження з відходами та небезпечними речовинами здійснюють спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, з питань охорони здоров’я та інші спеціально уповноважені органи виконавчої влади.
Стаття 5.19 Відповідальність за порушення законодавства про охорону довкілля та земельного законодавства України
1. Юридичні і фізичні особи, винні в порушенні законодавства про охорону довкілля та земельного законодавства України, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.
2. Застосування заходів дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності не звільняє винних осіб від відшкодування шкоди, заподіяної земельним ресурсам та довкіллю.
3. Шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства України про охорону довкілля, підлягає відшкодуванню в повному обсязі.
Розділ VI
МАЙНОВІ ВІДНОСИНИ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ ТА ФОРМУВАННЯОСНОВНИХ ВИРОБНИЧИХ ЗАСОБІВ
Стаття 6.1 Майнові відносини в сільському господарстві
1) Майнові відносини – це суспільні відносини, які виникають внаслідок володіння, користування, розпорядження та управління майном на державному, регіональному, господарському та внутрігосподарському рівнях.
2) Майнові відносини регулюються Конституцією України, Господарським кодексом України, іншими законодавчими та нормативно-правовими актами.
3) Основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується господарська діяльність, становлять право власності, господарського відання, оперативного управління та використання.
4) Господарська діяльність здійснюється на основі прав володіння розпорядження та користування, передбачених Цивільним кодексом України.
5) Держава забезпечує захист майнових прав усіх суб’єктів господарювання.
Стаття 6.2 Формування матеріально-технічної бази
1) Раціонально сформовані основні виробничі засоби, їх оптимальне співвідношення забезпечують взаємозв’язок обсягів виробництва продукції з ресурсними можливостями підприємств з урахуванням спеціалізації, економічних умов розвитку всіх типів сільськогосподарських формувань.
2) Формування та відтворення матеріально-технічної бази визначається інвестиційною, амортизаційною, кредитною та технічною політикою держави.
3) Розвиток матеріально-технічної бази сільськогосподарських виробників, зокрема основних засобів, є першочерговим завданням аграрної політики та пріоритетним напрямом державної підтримки.
Стаття 6.3 Відтворення матеріально-технічної бази та амортизація основних засобів
1) Державна підтримка розширеного відтворення матеріально-технічної бази спрямовується на врівноваження еквівалентності міжгалузевого обміну, з урахуванням пріоритетних напрямів розвитку окремих галузей.
2) Фондомісткість сільськогосподарської продукції для обґрунтування еквівалентної ціни визначається на основі науково-обгрунтованої технологічної потреби окремих видів основних засобів на виробництво сільськогосподарської продукції.
3) Просте відтворення основних засобів забезпечується амортизаційною політикою, яка спрямовується на їх прискорене оновлення.
4) Амортизаційні відрахування здійснюються згідно норм та методів, що забезпечують своєчасне відтворення основних засобів впродовж терміну їх використання.
5) Кошти в розмірі нарахованої амортизації є власністю сільськогосподарських виробників і не підлягають вилученню та не оподатковуються.
6) Держава стимулює нарахування та використання коштів амортизаційного фонду за призначенням на придбання сільськогосподарської техніки, будівництво тваринницьких та інших приміщень, формування основного стада, розвиток виноградарства, садівництва тощо.
Стаття 6.4 Оцінка та переоцінка основних засобів
1) Для оцінки основних засобів застосовуються два види оцінки – бухгалтерська та експертна.
2) Порядок бухгалтерської оцінки регламентується Положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку.
3) Порядок експертної оцінки регламентується національними стандартами оцінки. Вона застосовується з метою визначення ринкової вартості в операціях купівлі-продажу, оренди, приватизації та інших.
4) 3 метою забезпечення відповідності сум амортизаційних відрахувань витратам на придбання аналогічних об’єктів здійснюється переоцінка основних засобів шляхом щорічної індексації їх вартості за попередній період з використанням офіційних індексів цін на відповідні види матеріально-технічних ресурсів, що використовуються в сільському господарстві, за поточний період та під час проведення Всеукраїнського сільськогосподарського перепису. Підприємства можуть самостійно провадити переоцінку основних засобів за результатами експертної оцінки та у відповідності до Положень (стандартів) бухгалтерського обліку.
Стаття 6.5 Техніко-технологічне оснащення сільського господарства
1) Техніко-технологічне оснащення сільського господарства здійснюється відповідно до чинних законів та на основі державної цільової програми реалізації технічної політики і державної цільової програми розвитку вітчизняного сільськогосподарського машинобудування для агропромислового комплексу, які розробляються один раз на три-п’ять років, а в разі необхідності коригуються щорічно.
2) Пріоритетність техніко-технологічного оснащення аграрного виробництва, капіталомісткість якого об’єктивно більша порівняно з іншими галузями народного господарства, забезпечується інвестиціями в основні засоби на рівні упереджувально вищому від частки сільського господарства у валовій доданій вартості країни. Відповідні матеріали і розрахунки розробляються уповноваженим виконавчим органом з аграрної політики і продовольства та затверджуються урядом разом з показниками державного бюджету. Недовиконання їх передбачає адміністративну відповідальність.
3) Основними фінансовими джерелами техніко-технологічного оснащення є амортизаційні відрахування, прибуток, позичкові кошти, фінансові ресурси, передбачені в Державному і місцевих бюджетах та інші кошти. Відтворення за рахунок прибутку досягається врівноваженням еквівалентності міжгалузевих економічних відносин.
Стаття 6.6 Інженерно-технічне забезпечення сільського господарства
1) Система інженерно-технічного забезпечення сільського господарства – це сукупність суб’єктів правовідносин, принципів, форм, методів, організаційних та економічних важелів, спрямованих на створення, випробування, сертифікацію, виробництво, реалізацію, використання і обслуговування сільськогосподарської техніки.
2) Правові, організаційні та економічні засади формування і функціонування системи інженерно-технічного забезпечення регулюються відповідними законами.
3) Суб’єктами інженерно-технічного забезпечення сільського господарства є технічні і технологічні науково-дослідні, дослідно-конструкторські та машиновипробувальні установи, заводи тракторного і сільськогосподарського машинобудування, агротехсервісні підприємства і кооперативи, спеціалізовані організації з торгівлі технікою, лізингові компанії, інформаційно-консультативні служби, сільськогосподарські товаровиробники та їх інженерно-технічні підрозділи.
4) Основними завданнями системи інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу є: забезпечення потреб сільськогосподарського виробництва технічними засобами; реалізація державної технічної політики в агропромисловому комплексі, сприяння розвитку вітчизняного сільськогосподарського машинобудування; формування та розвиток ринку технічних засобів, у тому числі вторинного, розширення мережі сервісних підприємств; забезпечення виробників сільськогосподарської продукції достовірною інформацією про споживчі властивості машин і обладнання, їх наявність, вартість та інше.
Стаття 6.7 Ринок сільськогосподарської техніки і технічного сервісу
1) Господарська діяльність підприємств, організацій, установ різних форм власності із створення, розробки, випробування, сертифікації, виробництва, реалізації, використання і обслуговування технічних засобів для агропромислового комплексу ґрунтується на принципах ринкової економіки.
2) Уповноважений орган виконавчої влади з аграрної політики і продовольства розробляє й реалізує заходи зі створення дієвої розгалуженої мережі ринкових структур.
3) Наповнення ринку технічними засобами вітчизняного виробництва здійснюється на основі його модернізації шляхом інституціональної та структурної перебудови, кооперування, утворення національних і міжнародних промислово-фінансових груп, корпорацій, що об’єднують підприємства-флагмани, які конструюють, створюють і виробляють сучасні енергетичні засоби та здатні впливати на інші структури (підприємства), з метою концентрації їх фінансових ресурсів, проведення єдиної технічної політики, забезпечуючи виготовлення відповідних сільськогосподарських машин і обладнання.
Стаття 6.8 Забезпечення сільського господарства паливно-енергетичними ресурсами
1) Уповноважені органи виконавчої влади сприяють забезпеченню на ринкових засадах сільськогосподарських виробників паливно-енергетичними ресурсами для задоволення їх потреб, енергетичної та екологічної безпеки, розвитку самозабезпеченості аграрного сектору економіки.
2) Стабілізація цін і забезпечення потреби сільськогосподарських товаровиробників паливно-енергетичними ресурсами здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади у відповідності з принципами ринкової економіки.
3) Уповноважені органи виконавчої влади координують наукові дослідження, розробку та впровадження новітніх технологій, біологічних видів палива та нових альтернативних джерел енергії.
Стаття 6.9 Транспортно-логістична діяльність
1) Транспортно-логістична діяльність координується логістичним центром, підпорядкованим уповноваженому органу виконавчої влади з аграрної політики.
2) Ресурсне забезпечення сільського господарства, виробництво та збут аграрної продукції забезпечується функціонуванням транспортно-логістичних систем, що синтезують постачання, виробництво, транспортування, складування, розподіл та забезпечують своєчасне, якісне з мінімальними витратами виконання зазначених процесів.
3) Транспортно-логістична діяльність спрямовується на сучасні інтегровані логістичні технології та розвиток технічної бази аграрного виробництва.
4) Транспортне обслуговування сільського господарства здійснюється відповідно до логістичних технологій управління матеріальними потоками в процесі доставки вантажів споживачеві.
Розділ VII
СТВОРЕННЯ СПРИЯТЛИВОГО ЕКОНОМІЧНОГО СЕРЕДОВИЩА
ДЛЯ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
Стаття 7.1 Створення рівних економічних умов господарювання в сільському господарстві
1. Держава створює необхідні економічні умови для забезпечення розширеного відтворення виробництва в галузях сільського господарства.
2. Держава забезпечує створення рівноправних економічних умов для господарюючих суб’єктів в економіці країни.
Стаття 7.2 Запровадження і застосування показника норми прибутку
1. Для забезпечення рівних економічних умов розширеного відтворення виробництва в галузях економіки країни запроваджується показник норми прибутку, як відношення прибутку до середньорічного авансованого капіталу з урахуванням в сільському господарстві вартості землі як основного і особливого засобу виробництва.
2. Для запобігання необґрунтовано високих цін на продукцію і послуги у процесі вільного ціноутворення враховуються нормативна собівартість одиниці продукції та нормативна норма прибутку з урахуванням терміну обороту капіталу.
3. Як критерій оцінки економічної ефективності функціонування сільськогосподарських підприємств показник норми прибутку використовується в практиці, ціноутворення, кредитування, оподаткування, визначенні розмірів державної підтримки галузей виробництва.
4. Нормативний рівень норми прибутку встановлюється Кабінетом Міністрів України на 2 – 3 роки.
Стаття 7.3. Фонд підтримки сільського господарства
1. Фонд підтримки сільського господарства, як галузі з уповільненим оборотом капіталу, формується у складі спеціального фонду державного бюджету за рахунок:
а) в бюджеті країни за рахунок коштів, одержаних від оподаткування надприбутків (одержаних понад встановлену по країні норму прибутку) підприємств різних галузей економіки;
б) за рахунок тимчасових відрахувань від обсягу реалізації продукції, робіт і послуг з усіх господарюючих суб’єктів економіки. Розмір і порядок відрахування встановлюються постановоюнормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України;
2. Фонд підтримки галузей сільського господарства використовується для підтримки цін реалізації продукції та підтримки доходів господарських суб’єктів, у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України.
Стаття 7.4 Заходи щодо вирівнювання економічних і соціальних умов розвитку села
Державою здійснюється система заходів щодо вирівнювання соціально-економічних умов на сільських територіях, що знаходяться в нерівних виробничих і природно-кліматичних умовах.
Кабінетом Міністрів України визначаються сільські райони з низьким базовим рівнем економіки і соціального розвитку села. У ці райони на пільгових умовах залучаються інвестиції відповідно до законодавства України.
Порядок здійснення вирівнювання умов господарювання визначається Кабінетом Міністрів.
Стаття 7.5 Цілі і принципи державного регулювання розвитку сільського господарства та сільських територій
1. Цілями державного регулювання розвитку агропромислового комплексу та сільських територій є:
а) забезпечення стійкого економічного і соціального розвитку сільського господарства;
б) створення економічних умов для виробництва конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки;
в) розвиток соціальної та інженерної інфраструктури сільських територій та забезпечення сільського населення сприятливими умовами життя;
2. Державне регулювання розвитку сільського господарства та сільських територій здійснюється відповідно до таких принципів:
а) пріоритетності розвитку сільського господарстваґ та сільських територій;
б) відповідності санітарних і фітосанітарних норм вимогам міжнародних угод;
в) прозорості заходів, здійснюваних державою;
г) адресності в наданні державної підтримки;
д) розвитку конкурентних переваг вітчизняного сільськогосподарського виробництва;
е) захищеності внутрішнього ринку від недобросовісної конкуренції;
ж) екологічної безпеки проживання мешканців у сільських населених пунктах;
з) взаємодії з громадськими об’єднаннями, асоціаціями (спілками) підприємців;
и) ефективності заходів державного регулювання;
й) забезпечення ветеринарно-санітарної і фітосанітарної безпеки;
к) застосування заходів податкового, бюджетного, митно-тарифного, технічного регулювання та інших заходів відповідно до законодавчих актів України.
3. Заходи щодо державного регулювання сільськогосподарського виробництва та сільських територій, встановлені пунктом 2 цієї статті, фінансуються за напрямами, передбаченими у відповідності з:
а) законодавчими актами України;
б) державними і регіональними програмами і планами заходів щодо їх реалізації, які затверджуються Кабінетом Міністрів та місцевими органами виконавчої влади.
4. Щорічні обсяги фінансування даних заходів встановлюються законом про державний бюджет та рішеннями органів виконавчої влади про місцеві бюджети на відповідний фінансовий рік.
Державні пріорітети здійснюється відповідно до Державної програми розвитку сільського господарства:
а) стимулювання інвестицій в аграрний сектор;
б) проведення меліоративних та іригаційних робіт на основі державної і регіональних програм;
в) створення виробничої бази сільськогосподарських машин та інших матеріально-технічних засобів;
г) виділення державних коштів на проведення карантинних і лікувальних заходів проти інфекційних хвороб і шкідників у сільському господарстві, підготовку кадрів і наукове забезпечення, створення виробничої і соціальної інфраструктури;
д) забезпечення пропорційності між цінами на найважливіші види сільгосппродукції і матеріально-технічними засобами, що використовуються в їх виробництві – машин, механізмів, паливно-мастильних матеріалів, мінеральних добрив, отрутохімікатів (список сільгосппродуктів і матеріально-технічних засобів встановлюється Кабінетом Міністрів;
е) застосування диференційованого кредитування та оподаткування.
Розділ VIII.
ФІНАНСОВО-КРЕДИТНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
Стаття8.1.Державна фінансова підтримка сільського господарства
Метою державної фінансової підтримки сільського господарства є створення сприятливих економічних умов для здійснення сільськогосподарського виробництва.
Державна фінансова підтримка сільськогосподарських товаро-виробників здійснюється за такими напрямами:
– бюджетне фінансування (шляхом виплати дотацій та субсидій з державного та місцевих бюджетів),
– пільгове оподаткування (шляхом запровадження спеціальних режимів оподаткування);
– кредитне забезпечення (шляхом створення належної інфраструктури для розвитку кредитної кооперації, впровадження нових механізмів кредитування, створення гарантійних фондів тощо),
– підтримка розвитку страхування сільськогосподарської продукції (з метою забезпечення стабільності доходів товаровиробників).
Державна фінансова підтримка надається суб’єктам господарювання у порядку та на умовах, визначених відповідним законодавством.
Стаття 8.2 Бюджетне фінансування
Бюджетна підтримка надається суб’єктам господарювання у порядку та на умовах затверджених бюджетних програм, спрямованих на досягнення певної мети, завдань та очікуваного результату за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів.
Пріоритетними напрямами бюджетної політики є:
– стимулювання інноваційного розвитку галузі;
– створення умов для високотехнологічного конкурентоспроможного товарного виробництва;
– підтримка розвитку системи кредитного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників;
– забезпечення фінансової участі держави в програмах страхування та гарантування стабільного рівня доходів товаровиробників галузі;
– надання допомоги в структурній перебудові аграрного виробництва шляхом державного інвестування реструктуризації виробничої діяльності підприємств.
Механізм бюджетної підтримки передбачає:
– формування прозорої системи критеріїв розподілу бюджетних коштів та забезпечення їх концентрації на ключових напрямках розвитку аграрного сектору;
– запровадження порядку бюджетного фінансування лише на умовах пайової участі товаровиробників у фінансованих з бюджету програмах, забезпечення їх рівного доступу до державних коштів та посилення системи контролю й фінансової відповідальності за їх ефективним використанням;
– підвищення ефективності видатків державного бюджету для підтримки аграрного сектору економіки шляхом запровадження програмно-цільового методу використання бюджетних коштів;
– проведення постійного моніторингу виконання бюджетних програм, за результатами якого скасування неефективних програм та спрямування фінансових ресурсів на виконання програм, які відповідають цілям державної підтримки.
Стаття 8.3. Державна фінансова підтримка за рахунок пільгового оподаткування
У сфері оподаткування забезпечується можливість здійснення регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів аграрного ринку.
Для сільськогосподарських товаровиробників передбачається застосування спеціальних податкових режимів, механізмів та інструментів оподаткування, направлених на врахування специфіки діяльності в галузі, її значимості для народного господарства, а також на забезпечення сприятливих умов господарювання з метою підвищення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції та соціальної активності господарюючих на сільських територіях суб’єктів аграрного ринку.
Державна фінансова підтримка за рахунок пільгового оподаткування передбачає:
– забезпечення рівності податкових умов у сфері сільськогосподарського виробництва, запровадження диференційованого порядку оподаткування для різних категорій товаровиробників;
– застосування спеціального порядку прямого оподаткування сільсько-господарських товаровиробників невеликих організаційних форм, який би передбачав максимальне спрощення податкових відносин;
– застосування спеціальних податкових режимів сплати обов’язкових платежів селянськими господарствами;
– реформування системи обов’язкових земельних платежів з метою посилення їх впливу на економічний оборот сільськогосподарських угідь;
– застосування спеціальних режимів справляння податку на додану вартість, направлених на підвищення рівня доходності сільсько-господарського виробництва.
Конкретні форми та інструменти оподаткування сільськогосподарських товаровиробників визначаються податковим законодавством.
Стаття 8.4. Кредитне забезпечення
Забезпечення належного доступу сільськогосподарських товаровиробників до ринку кредитних ресурсів забезпечується шляхом створення спеціалізованого сільськогосподарського банку, формування та забезпечення функціонування системи кредитної кооперації, створення належних умов для розвитку іпотечного кредитування, формування необхідних інституцій інфраструктури кредитного ринку.
Розвиток системи кредитного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників здійснюється за такими напрямами:
– формування належної кредитної інфраструктури;
– сприяння формуванню кооперативної кредитної системи, спрямованої на обслуговування малого та середнього бізнесу в сільській місцевості;
– стимулювання розвитку кредитних спілок та їх об’єднань на селі;
– удосконалення механізмів кредитування суб’єктів аграрного ринку, зокрема запровадження заставних операцій з використанням специфічних видів цінних паперів;
– удосконалення механізму державної підтримки за рахунок застосування механізму здешевлення відсоткових ставок за користування кредитами;
– сприяння розвитку мережі кредитного забезпечення реалізації сільськогосподарської продукції за форвардними і ф’ючерсними контрактами;
– формування системи реєстрації боргових зобов’язань і застав, здійснення заходів з розвитку ринку боргових зобов’язань і застав, фінансових деривативів.
– забезпечення функціонування надійної системи гарантування повернення кредитів шляхом використання механізму відшкодування збитків за рахунок формування страхових резервів (гарантійних фондів), а також застосування програм державної підтримки доходності сільсько-господарського виробництва.
– впровадження нових механізмів кредитування шляхом застосування фінансових інструментів (зокрема, під заставу майбутнього врожаю та шляхом застави земель сільськогосподарського призначення та прав користування ними ;
Стаття 8.5. Підтримка розвитку страхування сільсько-господарської продукції
Державна фінансова підтримка страхування у сфері сільського господарства направлена на стабілізацію доходів суб’єктів аграрного ринку та здійснюється шляхом здешевлення вартості страхових премій, фактично сплачених товаровиробниками (страхувальниками) за рахунок коштів Державного бюджету, за затвердженим програмами страхування в залежності від пріоритетності для країни виробництва тієї чи іншої сільськогосподарської продукції.
Сільськогосподарському страхуванню, здійснюваному з державною фінансовою підтримкою, підлягають ризики втрати (загибелі) або часткової втрати сільськогосподарської продукції, у тому числі урожаю сільськогосподарських культур та багаторічних насаджень, в результаті дії небезпечних для аграрного виробництва природних явищ.
Порядок та умови надання фінансової підтримки розвитку сільськогосподарської встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Розділ IX
РОЗВИТОК РИНКУ ПРОДУКЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА І ПРОДОВОЛЬСТВА
Стаття 9.1 Функції та основні принципи організації ринку продукції сільського господарства і продовольства
1. Функціями ринку продукції сільського господарства і продовольства є суспільно значимі цілі, досягнення яких він повинен забезпечувати, та завдання, що з його участю розв’язуються. Основними функціями будуть наступні:
Соціальна – забезпечення населення країни продуктами харчування на рівні науково обґрунтованих норм харчування і за доступними цінами, а також товарами, що виробляються з сільськогосподарської сировини.
Ціноутворююча – виявлення ринкових цін на сільськогосподарську продукцію та продукти її переробки як результату відкритої публічної взаємодії суб’єктів ринкових відносин з боку попиту та пропозиції. Ринкові ціни – основна характеристика стану ринкового середовища, відповідно до якої суб’єкти ринкових відносин визначають стратегію й тактику своїх господарських дій.
Стимулююча – означає об’єктивну необхідність за допомогою ринкових інструментів (попиту, пропозиції, ціни) задовольняти економічні інтереси підприємців прибутком, а найманих працівників – заробітною платою.
Селективна – відбір найбільш ефективних конкурентоспроможних операторів аграрного ринку з боку пропозиції та створення передумов для розширення ними масштабів своєї діяльності.
2. Основними принципами організації (формування) ринку продукції сільського господарства і продовольства є:
– продуктова структуризація ринку як макроекономічного об’єкту організації та управління;
– продуктово-централістичні засади організації та управління ринком;
– різноманітне асоціювання операторів ринку;
– використання вертикальної (агропромислово-торгівельної) інтеграції як наскрізного універсального важеля організації та управління ринком;
– пріоритет самоорганізації та самоуправління операторів ринку при визначенні його організаційно-управлінських механізмів;
– широка цінова палітра та двосторонній характер державного регулювання ринку.
Стаття 9.2 Складові організації та управління ринком продукції сільського господарства і продовольства
1. Організація та управління ринком продукції сільського господарства і продовольства здійснюється через продуктові ринки і включає:
– створення установ персоніфікації (уособлення) продуктових ринків;
– створення підприємств ринкової ціноутворюючої інфраструктури;
– державне регулювання ринку.
Стаття 9.3 Система установ персоніфікації продуктових ринків
1. Система установ персоніфікації продуктових ринків включає:
– продуктові галузеві (професійні) об’єднання виробників сільськогосподарської сировини;
– продуктові галузеві (професійні) об’єднання власників (орендарів) переробних підприємств;
– міжгалузеві (міжпрофесійні) об’єднання виробників сировини, власників (орендарів) переробних, торгівельних підприємств, представників споживачів та держави.
Стаття 9.4 Інфраструктура ринку продукції сільського господарства і продовольства
1. Основними функціями інфраструктури ринку продукції сільського господарства і продовольства є:
– сприяння суб’єктам товарного ринку в реалізації їх економічних інтересів;
– організаційне оформлення комерційно-господарських відносин ділових партнерів;
– забезпечення юридичного, фінансового, страхового обслуговування;
– вивчення кон’юнктури ринку, товарів, конкурентів, посередників, споживачів;
– власне торговельна або інша комерційно-господарська діяльність;
– посередництво в реалізації товарів, налагодженні комерційно-господарських зв’язків;
– надання відповідних послуг суб’єктам товарного ринку;
– використання можливостей транспорту, засобів зв’язку, складського господарства, паливно-енергетичного комплексу
2. Елементи інфраструктури товарного ринку включають широкий спектр різнопланових організацій і систем, що представляють різні сфери економіки країни в тому числі:
2.1. Торговельні підприємства й організації – визначають попит і пропозицію, формують ціни на товари та послуги, відстежують структурні зміни в сферах виробництва та обігу. До торговельних підприємства та організацій відносяться:
2.1.1. Підприємства оптової торгівлі (товарні біржі, оптові ринки);
– Товарні біржі України надають послуги з організації торгівлі біржовими товарами на внутрішньому та зовнішньому ринку. Торгівля здійснюється за біржовими контрактами як реальними товарами (спот, форвард), так і товарами з відстроченим терміном постачання (ф’ючерс, опціон). При організації торгівлі товарні біржі можуть використовувати електронні біржові торги, об’єднуватися в Єдину біржову систему України та інтегруватися в Єдину світову біржову систему.
– Оптові ринки сільськогосподарської продукції надають послуги з організації торгівлі сільськогосподарською продукцією для потреб внутрішнього і зовнішнього ринку, забезпечують упорядкованість попиту та пропозиції сільськогосподарської продукції, здійснюють контроль якості, формують адекватну ціну, що має слугувати орієнтиром для інших суб’єктів ринку. Організовуються в кожній області та Автономній республіці Крим.
2.1.2. Підприємства роздрібної торгівлі (міські та сільські ринки, магазини роздрібної торгівлі, фірмові магазини сільськогосподарських та переробних підприємств, підприємства громадського харчування);
2.1.3. Підприємства комісійної торгівлі;
2.1.4. Ярмарки
2.1.5. Аукціони.
Конкретний склад підприємств ринкової ціноутворюючої інфраструктури по кожному продуктовому ринку визначається з урахуванням маркетингових властивостей відповідних товарів. При цьому оптовій торгівлі надається переважно зовнішньоекономічна орієнтація.
2.2. Комерційно-посередницькі організації відіграють активну роль у формуванні та здійсненні руху товару. До основних комерційно-посередницьких організацій можна віднести:
– дилерські фірми;
– дистриб’юторські фірми;
– агентські фірми;
– брокерські організації;
– торговельно-промислові палати.
2.3. Організації з надання послуг. Їх діяльність направлена на раціоналізацію руху товару, вдосконалення матеріально-технічної, інженерно-технологічної бази аграрного ринку, ресурсозбереження, вирішення проблем управління, планування й організації комерційно-господарської діяльності суб’єктів аграрного ринку. Основними організаціями з надання послуг є:
– обслуговуючі кооперативи;
– лізингові організації;
– інжинірингові фірми;
– консультаційні (консалтингові) фірми.
2.4. Інформаційно-аналітичні організації забезпечують суб’єктів товарного ринку необхідною об’єктивною оперативною інформацією для успішного ведення комерційно-господарської діяльності. Серед основних інформаційно-аналітичних організацій можна виділити:
– державний комітет статистики;
– інформаційно-аналітичні центри біржової торгівлі, та оптових ринків;
– центр моніторингу аграрного ринку;
– маркетингові й інформаційно-комерційні центри;
– виставки;
– рекламні організації.
2.5. Фінансові організації займаються фінансовим обслуговуванням аграрного виробництва, надають фінансово-розрахункові послуги при реалізації товарів. До таких організацій належать:
– банківська система;
– кредитні спілки;
– спеціалізовані фінансові установи;
– розрахунково-клірингові установи;
– страхові організації.
2.6. Контролюючі організації здійснюють належний контроль за функціонуванням товарного ринку застерігаючи від фінансових, правових, податкових та інших порушень, наявності неякісних, екологічно небезпечних товарів, недобросовісної конкуренції. Виконання функцій з регулювання та контролю товарного ринку покладене на наступні організації:
– митні служби;
– аудиторські фірми;
– казначейство;
– органи податкової адміністрації;
– санітарно-ветеренарні служби;
– органи інспекції торгівлі.
2.7. Юридичні організації забезпечують рівність всім учасникам аграрного ринку, свободу вибору, недоторканність власності, можливість безперешкодного здійснення цивільних прав та їх захист, державне регулювання економічних відносин. Правове забезпечення здійснюють наступні організації:
– юридичні фірми;
– нотаріальні контори;
– адвокатура;
– судова система.
2.8. Організації з кадрового забезпечення займаються підготовкою і реалізацією завдань щодо кадрового забезпечення суб’єктів товарного ринку. Основними є:
– служби зайнятості;
– кадрові служби підприємств, організацій;
– учбові заклади з професійного навчання;
– служби з перепідготовки та підвищення кваліфікації.
2.9. Організації транспортно-логістичної системи є важливою ланкою в процесі формування комерційно-господарських зв’язків на аграрному ринку й організації руху товару. Специфіка транспорту як сфери економіки полягає в тому, що він не виробляє товарну продукцію, а тільки бере участь у її створенні, забезпечуючи сировиною, матеріалами, устаткуванням і доставляючи товарну продукцію споживачу. Транспортні витрати включаються в собівартість товарної продукції. Транспортно-логістична система аграрного ринку дозволяє:
– визначати спеціалізацію транспортних засобів;
– визначати спеціалізацію, концентрацію та маршрутизацію перевезень вантажів;
– вирішувати завдання транспортного обслуговування товарного ринку;
– визначати поточні та перспективні потреби товарногоринку в перевезеннях вантажів і пасажирів, раціонально розподіляти перевезення між окремими видами транспорту;
– комплексно розвивати всі види транспорту і безперервно їх удосконалювати;
– визначати й уточнювати сферу найбільш ефективного використання кожного з видів транспорту;
– розширювати і раціоналізувати перевезення вантажів у змішаному сполученні;
– раціонально розміщувати окремі види транспорту на території країни, виходячи з потреб внутрішніх і зовнішніх комерційно-господарських зв’язків, що розвиваються.
Перевезення вантажів на товарному ринку здійснюються різними видами транспорту – залізничним, автомобільним, водним, повітряним, трубопровідним.
2.10. Система зв’язку зберігає і передає інформацію від джерела до конкретного одержувача. При організації сільськогосподарського виробництва, та реалізації продукції представлені наступні види зв’язку – поштовий, електричний, радіо- та телевізійний, супутниковий.
2.11. Складське господарство служить важливою ланкою, що забезпечує місце розподілу, сортування, комплектації, зберігання й експедиції товарно-матеріальних цінностей. Складське господарство як елемент інфраструктури товарного ринку включає:
– склади (сільськогосподарські товаровиробники мають право зберігати вироблену продукцію, як на сертифікованих складах, так і на несертефікованих, власних складах та складських приміщеннях).
– устаткування для розміщення матеріалів і виробів;
– підйомно-транспортні машини та механізми;
2.12. Паливно-енергетичний комплекс повністю забезпечує роботу всіх елементів інфраструктури аграрного ринку. Його складові є товаром як для внутрішнього, так і для зовнішнього ринку. У структуру паливно-енергетичного комплексу входять такі підкомплекси: нафтовий; газовий; вугільний; електроенергетичний.
Стаття 9.5 Державне регулювання ринку продукції сільського господарства і продовольства
1. Установи та підприємства державного регулювання створюються з метою забезпечення дієвого застосування регулюючих механізмів щодо ринку продукції сільського господарства і продовольства за такими напрямами:
– гарантоване забезпечення сільськогосподарських товаровиробників виробничими ресурсами за попередньо визначеним їх переліком та стабільними цінами;
– товарні та фінансові інтервенції в оптовій та роздрібній ланках;
– кредитна та страхова підтримка сільгосптоваровиробників;
– забезпечення мінімально необхідного обсягу виробництва найважливіших видів сільськогосподарської продукції та продовольства вітчизняними виробниками;
– раціональний експортно-імпортний режим.
2. Нові підприємства та установи державного аграрного регулювання створюються у випадку, якщо наявних підприємств та установ недостатньо для забезпечення регулюючого впливу на ринок в необхідних масштабах.
3. Виконання функцій державного регулювання може частково покладатися на установи та підприємства персоніфікації продуктових ринків.
4. Державне регулювання ринку продукції сільського господарства і продовольства з метою забезпечення продовольчої безпеки та підтримки вітчизняних сільськогосподарських товаровиробників здійснюється за допомогою:
– товарних і фінансових інтервенцій;
– методів митно-тарифного, нетарифного регулювання відповідно до законодавчих актів України з метою захисту внутрішнього ринку.
– квотування
– заставних операцій
– державних дотацій
– пільгового кредитування
– пільгового оподаткування
– створення узгоджувальних комісій для регулювання міжгалузевих та внутрішньогалузевих економічних відносин,в тому числі цін та доходів, в процесі виробництва
– запровадження соціальних програм, тощо.
5. Порядок та механізми здійснення державного регулювання аграрного ринку визначаються Урядом України.
6. Перелік об’єктів цінового регулювання, визначається та затверджується Урядом України щорічно.
7. Заходи щодо обмеження ввезення сільськогосподарської продукції на територію України і вивезення сільськогосподарської продукції з території України встановлюються Урядом України на підставі пропозиції державного органу виконавчої влади, що здійснює функції регулювання у сфері агропромислового комплексу.
Стаття 9.6 Ціни і ціноутворення на сільськогосподарську продукцію
- Ціна на сількогосподарську продукцію має забезпечувати відшкодування затрат і гарантувати одержання прибутку в розрахунку на вкладений у виробництво капітал, залежно від терміну його обороту, це дасть змогу удосконалити як міжгалузеві економічні відносини в країні, так і внутрігалузеві в сільському господарстві в напрямі створення однакових умов одержання прибутку при формуванні ціни на всі види продукції, роботи і послуги, які виробляються і надаються підприємствами в різних галузях і сферах економіки України;
- Ціна виробника повинна бути в основі вартості, грошовим виразом якої є ціна покупця. Для порівняння першої ціни з другою слід постійно здійснювати її моніторинг і використовувати всі можливості балансування їхніх рівнів – кошти державних і місцевих бюджетів, прибутки переробних і торгівельних підприємств, гранти, кредити тощо. Управління ціновими процесами повинно стати обов’язковою функцією кожного спеціаліста і керівника на всіх рівнях управління виробництвом; алгоритм ціни повинен бути однаковим для всіх видів ресурсів.
- Для запобігання встановлення необґрунтовано високих цін на продукцію і послуги у процесі вільного ціноутворення необхідно враховувати нормативну собівартість одиниці продукції та нормативну норма прибутку з урахуванням терміну обороту капіталу;
- Якщо ринкова ціна не може забезпечити розширене відтворення окремих галузей то держава повинна застосовувати механізми підтримки даних галузей.
Стаття 9.7 Моніторинг та інформаційне забезпечення аграрного ринку
1. З метою постійного оперативного відстеження тенденцій на внутрішньому і зовнішньому ринках аграрної продукції, визначення диспропорції в міжгалузевих відносинах, розроблення короткострокових прогнозів, тощо створюється Центр моніторингу аграрного ринку.
2. До інформації, що підлягає обов’язковому розміщенню та оновлення не рідше, ніж один раз на квартал на офіційному сайті державного органу виконавчої влади, що здійснює функції регулювання у сфері агропромислового комплексу, на офіційних сайтах уповноважених органів державної влади України, в мережі Інтернет, відноситься інформація:
– про рішення, прийняті органом виконавчої влади, що здійснює функції регулювання у сфері агропромислового комплексу;
– про видання державними органами виконавчої влади, органами державної влади України нормативних правових актів, що встановлюють порядок здійснення державної підтримки розвитку сільського господарства;
– про рівень митних ставок, обсяги тарифних квот і їх застосування, обсяги імпорту та експорту основних видів сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства;
– про прогнозні та фактичні показники виробництва основних видів сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства (щомісячні звіти про посіви сільськогосподарських культур, про збір урожаю, про поголів’я худоби, про обсяг виробництва молока та іншої сільськогосподарської продукції);
– про середню ціну на реалізовану сільськогосподарську продукцію, сировину, продовольство, і промислову продукцію;
– про стан державного інтервенційного фонду сільськогосподарської продукції на кінець року (щорічно) і за результатами проведення державних закупівельних інтервенцій, товарних інтервенцій;
– про обсяг запасів сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства на кінець року (щорічно) в цілому по Україні;
– про проведення тендерів на поставки сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства для державних потреб;
– про іншу інформацію установлену державним органом виконавчої влади, що здійснює функції регулювання у сфері агропромислового комплексу.
- 3. Зазначена інформація надається безкоштовно. Всім зацікавленим особам гарантуються рівні умови доступу до неї.
Розділ X
СОЦІАЛЬНИЙ РОЗВИТОК СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ
Стаття 10.1 Формування державної демографічної політики
Спрямовується на збереження селянства як носія української мови, ідентичності, культури і духовності нації.
Пріоритетні напрями здійснення демографічної політики: підвищення народжуваності сільського населення, зменшення смертності та збільшення тривалості життя сільського населення; поліпшення умов праці, життєдіяльності та зростання рівня життя селян.
Державне регулювання демографічної політики забезпечується шляхом: розробки та прийняття законодавчих і нормативно-правових актів щодо: підвищення дітородної активності сільських жінок; впровадження пільг при народженні 3-х і більше дітей; створення на селі належної мережі фельдшерсько-акушерських пунктів, та амбулаторно-поліклінічних закладів для надання первинної допомоги при вагітності жінок і пологах та патронажної служби по догляду за новонародженими дітьми.
Стаття 10.2 Формування соціальної та інженерної інфраструктури сільських територій
Здійснюється шляхом наближення та вирівнювання умов праці і життєдіяльності сільського населення до рівня соціальних стандартів та нормативів.
Забезпечується шляхом створення належної сільської мережі освітянського, медичного, культурно-дозвільного, фізкультурно-спортивного, комунально-побутового, торгівельного та інших форм соціально-спрямованого обслуговування.
Поліпшення житлових умов сільського населення здійснюється через: збереження існуючого житлового фонду, його модернізацію, капітальний ремонт та благоустрій, стимулювання різних форм житлового будівництва, поширення на селі програм молодіжного будівництва, підтримання сприятливих умов функціонування газо-, водо- тепло- та каналізаційних мереж шляхом передачі їх у комунальну власність.
Посилюється контроль за якістю питної води з місцевих джерел.
Інженерне облаштування сільських населених пунктів здійснюється на основі комплексних державних, регіональних і місцевих цільових програм водо-, газо-, електропостачання та розвитку мережі сільських доріг. Інженерні мережі та споруди у сільській місцевості обслуговуватимуться спеціалізованими підприємствами і організаціями на конкурентних засадах під контролем органів місцевого самоврядування.
Поліпшення стану сільських доріг здійснюється за рахунок державного та регіональних фондів розвитку доріг на селі.
Стаття 10.3 Державне регулювання розвитку сільських територій
Здійснюється за рахунок бюджетного фінансування у відповідності із законом України „Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві” і визначається за пріоритетами даних паспортизації сільських населених пунктів шляхом розробки та впровадження Комплексних державних програм соціального розвитку сільських територій згідно соціальних стандартів і нормативів. Обсяги фінансування заходів з державного бюджету на розвиток соціальної сфери села та сільських територій встановлюються щорічно.
Стаття 10.4 Розвиток і утримання об’єктів соціальної сфери на селі
Підпорядковується місцевим органам державного управління і місцевого самоврядування і здійснюється за рахунок республіканського і місцевих бюджетів згідно цільових програм соціального розвитку сільських населених пунктів та фонду розвитку сільських територій. Обсяги фінансування на розвиток і утримання виділяються щорічно.
Стаття 10.5 Державна політика підвищення зайнятості, оплати праці та доходів сільського населення
Спрямовується на збереження функціонуючих і створення нових робочих місць на основі інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, збалансування попиту та пропозиції робочої сили в сільськогосподарському виробництві та невиробничій сфері на селі, закріплення молоді, спеціалістів та кваліфікованих робітничих кадрів у сільському господарстві та селі, створюються сприятливі умови для розвитку приватної ініціативи та підприємництва на базі розвитку малого і середнього бізнесу, зеленого туризму, відродження народних промислів та ремесел і на цій основі забезпечення зайнятості, підвищення оплати праці та доходів сільського населення.
Сільські жителі, котрі вперше реєструються як суб’єкти підприємницької діяльності у сільській місцевості, звільняються від усіх видів оподаткування терміном на три роки.
Для суб’єктів підприємницької діяльності запроваджуються компенсації із державного і місцевого бюджетів на будівництво та придбання виробничих приміщень і технологічного обладнання в розмірі визначеному законодавством.
Спеціалістам і працівникам сільської соціальної сфери встановлюються підвищені (на 10%) посадові оклади (тарифні ставки) в порівнянні з оплатою праці в містах. Запроваджуються спеціальні програми підвищення зайнятості у сільській місцевості шляхом збільшення державного замовлення на підготовку майбутніх спеціалістів для села до 50%, а в сільськогосподарській галузі до 90%.
Стаття 10.6 Забезпечення соціального захисту працівників сільського господарства та сільського населення
Реалізація системних заходів на державному рівні спрямовується на постійне підвищення заробітної плати в галузі до рівня не нижче середнього по економіці та зростання сукупного доходу сільських сімей до 1,5-2 кратного рівня прожиткового мінімуму, надання компенсацій (субсидій) для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання природного газу та твердого палива, користування транспортом, телефоном тощо, впровадження пільгових цін на придбання інвалідами, ветеранами праці, особами пенсійного віку ліків і медичних препаратів.
Пенсійне забезпечення сільських жителів здійснюється згідно пенсійного законодавства України за трьохступеневою системою: солідарною і накопичувальною загальнообов’язковою державною та добровільною системою пенсійного страхування.
Протягом 2011–2012 рр. в сільській місцевості запроваджується обов’язкове медичне страхування населення, на виробництві – загальнообов’язкове державне соціальне страхування працюючих від нещасних випадків, професійних захворювань та реабілітація постраждалих на виробництві.
Розділ XI. УПРАВЛІННЯ СІЛЬСЬКИМ ГОСПОДАРСТВОМ
Стаття 11.1 Предметуправління сільським господарством
Предметом управління сільським господарством за сферами впливу є:
– у виробничій сфері: галузі виробництва сільськогосподарської продукції, лісове, водне господарство та аквакультури, екологічне землеробство та промисли;
– у ринковій сфері: ринки землі, сільськогосподарської, лісо та рибопродукції і продуктів їх переробки; агровиробничих послуг, ресурсного матеріально-технічного та фінансово-кредитного забезпечення сільського господарства;
– у сфері інноваційного розвитку сільського господарства: науково-технічне, технологічне, кадрове, інформаційно-консультаційне, інвестиційне забезпечення, міжнародні зв’язки;
– у соціально-економічній сфері: сільські домогосподарства, їх доходи, витрати, трудові ресурси на селі, сільськогосподарська зайнятість;
– у природоохоронній сфері: земля, її родючість та використання, водоймища, рослинний і тваринний світ, екологія, агротуризм.
Стаття 11.2 Об’єкти управління у сільському господарстві.
Об’єктами управління у сільському господарстві є:
– сільсько-, а також їх об’єднання;
– організації агротехнічних послуг, страхового, фінансово-кредитного обслуговування, інновацій, інформаційно-консультаційних (дорадчих) послуг;
– науково-дослідні, освітні та інші установи та заклади аграрного профілю;
– природоохоронні, ветеринарні заклади тощо.
Стаття 11.3 Основна мета та цілі управління
Створення умов та реалізації таких взаємопов’язаних стратегічних цілей розвитку сільського господарства:
– продовольчої безпеки держави;
– прибутковості господарювання об’єктів управління;
– підвищення життєвого рівня сільського населення;
– соціально-економічного розвитку сільських територій;
– екології та безпеки навколишнього середовища і продуктів харчування.
Стаття 11.4 Суб’єкти господарського і міжгосподарського управління в сільському господарстві
Суб’єкти управління сільським господарством – органи управління, які за суспільно-політичними рівнями поділяються на органи підприємницького управління, місцевого самоврядування, громадського самоуправління та державні управлінські установи.
Порядок делегування повноважень господарствами і підприємствами сільського господарства по управлінню виробничою, маркетинговою, фінансовою, інвестиційною тощо діяльністю кооперативним, асоціативним, кластерним, корпоративним і (або) іншим інтегрованим територіально-виробничим і (або) галузевим (агропродуктовим) міжгосподарським об’єднанням регулюється відповідно з нормами Господарського кодексу та інших законів України.
Стаття 11.5 Суб’єкти громадського управління розвитком сільського господарства
Суб’єкти громадського управління можуть створюватися у вигляді:
– громадських галузевих, агропродуктових і фахових (професійних) саморегулівних об’єднань, що формуються для управління спільною виробничою, маркетинговою, фінансовою та інвестиційною діяльністю учасників, захисту їх інтересів та налагодження приватно-державного партнерства. Діяльність цих об’єднань регулюється Цивільним кодексом, Законом України “Про громадські об’єднання“, іншими законами України прямої дії та установчими (статутними) документами;
– органів місцевого (селищного, сільського, районного, обласного) самоврядування для управління соціально-економічним розвитком сільських громад і територій. Діяльність органів місцевого самоврядування регулюється Законом України “Про місцевого самоврядування” та іншими Законами України.
Стаття 11.6 Суб’єкти державного управління розвитком сільського господарства
Державне управління сільським господарством здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики та продовольства, спеціалізованими підрозділами управління розвитком агропромислового виробництва та сільських територій обласних і районних державних адміністрацій.
Стаття 11.7 Принципи розмежування функцій і повноважень (компетенцій) між суспільно-політичними рівнями управління
Розмежування повноважень і відповідальності між суспільно-політичними рівнями управління сільським господарством здійснюється на таких принципах (засадах):
– діяльність органів державного, міжгосподарського і громадського управління забезпечує виконання ними політичних, організаційно-економічних і контрольно-інспекційних (наглядових) функцій;
– центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики та продовольства є провідною ланкою системи управлінських установ, виконують управлінські функції діючі під громадським наглядом державні та змішані агентства та установи, міжгосподарські та громадські об’єднання, органи місцевого самоврядування тощо, яким делегується частина функцій державного управління;
– органи підприємницького (господарського і міжгосподарського) управління створюються підприємцями у сільській місцевості на засадах повної господарської самостійності у відповідності з законами України;
– органи місцевого самоврядування забезпечують ефективне використання земельних, природно-кліматичних, ресурсних і просторових переваг сільських територій, з використанням можливостей місцевих бюджетів та трансферів з обласних і державного бюджетів з дотриманням принципу “розбудова села заради його мешканців”;
– органи регіонального (районного і обласного) управління розвитком агропромислового виробництва і сільських територій виконують організаційно-економічні і забезпечувальні функції щодо розробки стратегій і виконання програм та проектів розвитку агропромислового виробництва і сільських територій, а також контрольно-інспекційні функції в частині забезпечення агропродовольчої незалежності територій;
– органи державного управління сільським господарством виконують політичні функції щодо створення сприятливого для комплексного розвитку агропромислового виробництва і сільських територій законодавчого поля, економічні функції щодо розроблення і реалізації цільових програм державної підтримки розвитку агропромислового виробництва та сільських територій, регулювання внутрішнього аграрного ринку, розвитку зовнішніх ринків вітчизняної агропромислової продукції, забезпечувальні функції щодо інноваційного розвитку агропромислового виробництва та сільських територій, контрольно-інспекційні функції в частині забезпечення агропродовольчої незалежності держави;
– органи громадського управління здійснюють політичні функції щодо лобіювання інтересів їх членів перед органами місцевого самоврядування, регіонального та державного управління, економічні функції з проведення координаційної роботи по узгодженню суспільно-необхідних витрат, цін та доходів операторів аграрного ринку на всіх стадіях руху сільськогосподарської продукції від виробника до кінцевого споживача, забезпечувальні функції по організації інформаційно-консультаційного забезпечення діяльності їх членів, контрольно-інспекційні функції щодо дотримання законодавства суб’єктами агропродовольчого ринку, місцевого самоврядування, органами господарського, регіонального і державного управління;
Стаття 11.8 Повноваження (компетенції) органів державної виконавчої влади з питань аграрної політики
1. Забезпечення країни продовольством, комплексного розвитку сільського госпродарства і сільських територій, системності заходів з реалізації державної аграрної політики, в тому числі:
− гарантування продовольчої безпеки держави;
− перетворення аграрного сектору на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави;
− збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації;
− комплексного розвитку сільських територій та розв’язання соціальних проблем села.
2. Система органів державної виконавчої влади з питань аграрної політики
Включає:
– центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики;
– органи управління сільським господарством обласних державних адміністрацій;
– органи управління сільським господарством районних державних адміністрацій;
3. Діяльність центрального органу виконавчої влади з питань аграрної політики спрямована на:
− розроблення та виконання державних цільових, галузевих, інших програм розвитку агропромислового виробництва і сільських територій;
− дотримання аграрних пріоритетів при формуванні і проведенні економічної, соціальної та екологічної політик держави;
формування та забезпечення реалізації:
− державної аграрної політики, спрямованої на забезпечення продовольчої безпеки держави, розвитку сільськогосподарської дорадчої діяльності;
− державної політики в галузях ветеринарної медицини, безпечності харчових продуктів та кормів, карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин; з питань земельних відносин, якості та безпеки продукції, насіння і садивного матеріалу, біологічної безпеки, родючості ґрунтів.
4. Діяльність органів управління сільським господарством обласних державних адміністраційспрямована на:
– забезпечення реалізації державної аграрної політики, розроблення та виконання регіональних програм і прогнозів розвитку галузей агропромислового виробництва;
− формування та реалізацію соціальної політики на селі, сталого розвитку регіонального агропродовольчого ринку і сільських територій регіону;
− організацію насінництва, сортовипробування і захисту рослин, племінної справи, наукового і кадрового забезпечення, стандартизації, карантину, охорони праці.
5. Органи управління сільським господарством районних державних адміністрацій спрямована на:
− реалізацію державної аграрної політики, аналіз тенденцій і прогнозування процесу розвитку агропромислового виробництва і сільських територій, підготовку програми соціально-економічного розвитку району;
− сприяння організації виробництва і збуту аграрної продукції, розвитку ринкової інфраструктури, проведенню моніторингу агропродовольчого ринку;
− здійснення заходів з питань збереження, відтворення та раціонального використання земельних та інших природних ресурсів, охорони праці.
Функції, обов’язки та права органів державної виконавчої влади конкретизуються в положеннях про органи державної виконавчої влади, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, та посадових інструкціях працівників, що враховують специфіку їх діяльності.
Стаття 11.9 Повноваження (компетенції) органів господарського і міжгосподарського управління в сільському господарстві спрямоване на досягнення взаємопов’язаних цілей:
– забезпечення прибуткового господарювання та виробництва конкурентоспроможної продукції;
– реалізації інноваційних моделей розвитку підприємств сільського господарства;
– підвищення рівня оплати і соціального забезпечення працівників підприємств;
– участь у соціально значимих проектах розвитку сільських територіальних громад і сільських територій.
- Функції органів господарського управління:
– розроблення і реалізація стратегій, програм, проектів та бізнес-планів інноваційно-інвестиційного розвитку підприємств (господарств) для забезпечення їх конкурентоспроможності;
– планування і організація маркетингової діяльності з дотриманням принципу «виробляти те, що можна продати»;
– планування і організація операційної діяльності з дотриманням принципу перевищення доходів над витратами;
– запровадження ефективних моделей внутрішньогосподарського розрахунку, фінансового і управлінського обліку та контролю;
– оперативне регулювання господарських процесів, внутрігосподарських та міжгосподарських відносин з урахуванням змін в навколишньому середовищі;
– запровадження ефективних систем мотивації працівників і колективів з використанням комплексу економічних, соціально-психологічних та адміністративно-розпорядчих методів стимулювання високопродуктивної праці;
– дотримання стандартів та запровадження систем управління якістю та безпекою виробничих процесів і продукції сільського господарства;
– високопрофесійне виконання спеціальних функцій спеціалістів сільського господарства, в тому числі шляхом запровадження технологічних і організаційно-економічних інновацій;
– виконання інших функцій, що не суперечать законодавству України.
Функції, обов’язки та права органів господарського управління в сільському господарстві конкретизуються в Типових положеннях про органи господарського управління та посадових інструкціях управлінських працівників і спеціалістів сільського господарства, що враховують специфіку їх діяльності.
3. Діяльність органів міжгосподарського управління:
У сільському господарстві можуть утворюватися міжгосподарські організаційно-управлінські структури у вигляді самоврядних господарських об’єднань кооперативного господарювання та кластерного регіонального співробітництва у організаційно-правових формах товариств, асоціацій, консорціумів.
Добровільні, рівноправні та неприбуткові господарські об’єднання суб’єктів господарювання в агропродовольчій сфері створюються за територіально-виробничою або агропродуктовою ознаками.
Функції, обов’язки та права самоврядних господарських об’єднань деталізуються в Законі України прямої дії та в установчих (статутних) документах.
Стаття 11.10 Повноваження (компетенції) органів громадського самоуправління у сільському господарстві
1. Діяльність організацій громадського самоуправління в агропродовольчій сфері має бути спрямована на:
налагодження державно-приватного партнерства при формуванні та реалізації державної аграрної політики;
досягнення паритету галузевих інтересів та компромісу при вирішення спірних питань міжгалузевих відносин;
підвищення якості продовольчої продукції, економічної та соціальної відповідальності суб’єктів господарювання в аграрній сфері шляхом консолідованого встановлення правил та стандартів їх діяльності на аграрному ринку;
забезпечення прозорості та відкритості механізмів функціонування та розвитку вітчизняних ринків агропродовольчої продукції;
задоволення та захисту законних соціальних, економічних, професійних та інших спільних інтересів їх учасників, в тому числі захисту інтересів вітчизняних товаровиробників на світових ринках продовольчої продукції.
2. Досягнення визначених цілей організації громадського галузевого саморегулювання в агропродовольчій сфері забезпечують шляхом :
організації відкритої та прозорої взаємодії між представниками суміжних галузей;
забезпечення представництва та захисту інтересів суб’єктів агропродовольчої сфери при формуванні державної аграрної політики;
розробка заходів щодо реалізації державної аграрної політики, через внесення пропозицій до державних, галузевих, регіональних та інших програм розвитку агропромислового виробництва;
забезпечення консолідованого встановлення правил та стандартів господарської та професійної діяльності учасників та механізмів контролю за їх дотриманням;
збір та поширення публічної інформації з питань розвитку агропродовольчої сфери;
забезпечення представництва інтересів вітчизняних суб’єктів господарювання в аграрній сфері на світових ринках та у відносинах з аналогічними структурами інших країн та.
3. Система органів громадського самоуправління включає:
– громадські організації за видами діяльності та організаційно-правовими формами господарювання;
– громадські фахові організації за професійною ознакою;
– громадські агропродуктові саморегулівні об’єднання;
– вищу агропродовольчу раду.
а) громадські організації, що діють у сфері сільського господарства і створені за ознаками видів діяльності, організаційно-правових форм господарювання та професій – створені і функціонують відповідно чинного законодавства.
б) громадські агропродуктові саморегулівні об’єднання – непідприємницькі товариства, що створюються з метою захисту економічних інтересів суб’єктів господарювання у міжгалузевих відносинах, відносинах з органами державної влади, місцевого самоврядування та з міжнародними організаціями.
Функції, обов’язки та права громадських агропродуктових саморегулівних об’єднань деталізуються в Законах України та в установчих (cтатутних) документах цих об’єднань.
в) Вища агропродовольча рада – вищий орган координації громадського самоуправління в агропродовольчій сфері, що створюється представниками діючих громадських саморегулівних агропродуктових об’єднань, а також громадських організацій у сфері сільського господарства і органів державного управління сільським господарством з метою узгодження інтересів суб’єктів господарювання та встановлення правил, що регулюють міжгалузеві відносини.
Функції, обов’язки та права Вищої агропродовольчої ради деталізуються в Законах України.
Стаття 11.11 Засади державно-приватного партнерства в управлінні розвитком сільського господарства
Державно-приватне партнерство в сфері сільського господарства і продовольства – система відносин, що складається між об’єднаннями суб’єктів господарської діяльності.
Держава стимулює розвиток національних саморегулюючих агропродовольчих об’єднань як інституцій, завдяки діяльності яких досягаються:
– довгострокові домовленості між урядом та репрезентативним загалом вітчизняних виробників основних видів сільськогосподарської продукції за обсягами виробництва, таобсягом реалізації,
– галузеві цінові угоди між Урядом, виробниками сільськогосподарської сировини та представниками інших галузей ланцюга просування продукції до кінцевого споживача на внутрішньому ринку,
– можливості кооперації в просуванні продукції на цільові закордонні ринки збуту.
Механізми реалізації державно-приватного партнерства, в тому числі галузеві цінові угоди в сфері сільського господарства і продовольства, визначаються відповідними Законами України.
Стаття 11.12 Сільськогосподарська дорадча діяльність
1. Для надання допомоги у вирішенні проблем розвитку аграрного підприємства, в системі управління сільським господарством формується підсистема сільськогосподарського дорадництва.
2. Завдання сільськогосподарського дорадництва визначеними у Законі України «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність».
3. Суб’єкти сільськогосподарського дорадництва. Система сільськогосподарського дорадництва формується в складі таких суб’єктів дорадчої діяльності:
– державної системи сільськогосподарського дорадництва в сфері управління центрального органу виконавчої влади з питань аграрної політики і продовольства України як мережі державних установ – Національного центру сільськогосподарського дорадництва і обласних дорадчих служб з районними відділами;
– недержавних сільськогосподарських дорадчих служб – юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, структурних підрозділів аграрних навчальних закладів, науково-дослідних установ, які внесені до Реєстру дорадчих служб, і які здійснюють дорадчу діяльність на безприбуткових засадах;
– консультаційних фірм і приватних консультантів – юридичних і фізичних осіб, які зареєстровані відповідно до законодавства і надають комерційні дорадчі послуги на підприємницьких засадах.
4. Фінансування суб’єктів сільськогосподарського дорадництва. Дорадча діяльність в частині надання соціально спрямованих дорадчих послуг здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, а в частині надання комерційних послуг – за рахунок коштів суб’єктів господарювання. Фінансування дорадчої діяльності може здійснюватися також за рахунок грантів, міжнародної технічної допомоги, коштів міжнародних програм та проектів, благодійних внесків фізичних та юридичних осіб, інших джерел, не заборонених законом.
Право на отримання соціально спрямованих дорадчих послуг мають фізичні та юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність у сільській місцевості, сільське населення, а також органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади. Обсяги соціально спрямованих дорадчих послуг, що надаються за рахунок коштів Державного бюджету України і місцевих бюджетів, визначаються державними і регіональними програмами розвитку. Органи місцевого самоврядування можуть визначати додаткові соціально спрямовані дорадчі послуги, які надаються за рахунок коштів місцевих бюджетів, відповідно до місцевих програм соціально-економічного розвитку.
Надання соціально спрямованих дорадчих послуг, які фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та місцевих бюджетів, недержавними сільськогосподарськими дорадчими службами, консультаційними фірмами та приватними консультантами проводиться на конкурсній основі. Участь у конкурсі щодо надання соціально спрямованих дорадчих послуг можуть брати тільки суб’єкти дорадчої діяльності, які визнані такими відповідно до Закону України «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність».
Стаття 11.13 Управління формуванням якісного кадрово-управлінського потенціалу
Професійна підготовка кадрів управління для сільського господарства здійснюється вищими навчальними закладами аграрної освіти за кошти державного бюджету в обсягах, що забезпечують потреби підприємств і господарств сільського господарства.
Використання кадрів управління організовується власниками підприємств (господарств) самостійно і здійснюється на умовах трудового договору (контракту), який містить взаємоузгоджені виробничо-управлінські зобов’язання, умови праці та її оплати, соціальне забезпечення тощо в межах законодавства України.
Регіональне управління формуванням кадрово-управлінського потенціалу провадиться через:
– запровадження системи безперервної освіти управлінських працівників та спеціалістів об’єктів управління;
– періодичну оцінку ефективності використання кадрово-управлінського потенціалу об’єктів управління з видачею рекомендацій власнику (власникам) щодо підвищення його рівня;
– ініціювання процедур санації і/або банкрутства у випадках хронічної збитковості підприємства для зміни його власника (власників) та/або менеджерів;
– законодавче встановлення обмежень щодо рівня освіти та строків підвищення кваліфікації керівних кадрів.
Стаття 11.14 Контрольно-інспекційна діяльність
На підприємствах сільського господарства усіх форм власності і господарювання здійснюється державний та громадський контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини у процесі її виробництва, збереження, переробки та реалізації, у тому числі при здійсненні експортно-імпортних операцій.
Забезпечується моніторинг земель, лісових і водних масивів, їх екологічного стану, ведеться контроль за дотримання вимог законодавства у процесі експлуатації природоохоронних об’єктів, збереження рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин.
Організовується виконання заходів із дотримання екологічної безпеки при користуванні пестицидами, агрохімікатами, відходами власного виробництва, стимуляторами росту рослин.
Проводиться державна політика з питань карантину рослин та охорони сортів, ветеринарної медицини та ветеринарного контролю, забезпечується охорона території України від занесення збудників хвороб рослин та тварин, шкідників та бур’янів, здійснюється фітосанітарний контроль.
Забезпечується контроль за дотриманням підприємствами і організаціями усіх форм власності вимог щодо охорони праці, пожежної безпеки, нагляд за технічним станом машин та устаткування.
Для виконання зазначених функцій в складі органів державного і регіонального управління сільським господарством мають функціонувати Державні інспекції за принципом «єдиного вікна». При цьому контрольно-інспекційні функції органів державного управління аграрним сектором обмежуються здійсненням контролю з питань, від яких залежить безпека держави, а регіональні (обласні, районні) органи управління здійснюють контроль з питань, від яких залежить безпека територій.
Функції державних і регіональних органів влади з інспекційної діяльності можуть делегуватися громадським саморегулюючих агропродовольчим об’єднанням. З останніми державні контрольні органи співпрацюють з питань охоронного законодавства, застосування стандартів, норм і нормативів, розробки та реалізації природно-охоронних, екологічних програм тощо.
Розділ XIІ
НАУКОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ПІДГОТОВКА КАДРІВ ДЛЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
Стаття 12.1 Наукове забезпечення та підготовка кадрів для сільського господарства
Наукове забезпечення сільськогосподарського виробництва здійснюється з метою створення інноваційної моделі галузі, конкурентноздатної на внутрішньому та зовнішньому ринках інноваційної продукції, підвищення кваліфікації кадрів та розвитку наукових досліджень.
Державна підтримка наукового та кадрового забезпечення розвитку сільського господарства здійснюється через організацію:
– науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт;
– поширення та впровадження наукових розробок у виробництво;
– узгодження діяльності установ аграрної науки з потребами сільськогосподарського виробництва;
– збереження і розвитку генофонду сортів рослин, порід і видів сільськогосподарських тварин, птахів і риб;
– удосконалення форм і методів підготовки і перепідготовки, атестації кадрів з пріоритетних напрямів розвитку аграрної галузі та аграрної науки;
– формування машинно-тракторного парку і оновлення технологічного обладнання для державних організацій освіти й науки, що здійснюють підготовку кадрів та проводять наукові дослідження в галузі.
Стаття 12.2 Нормативно-методичне забезпечення розвитку сільськогосподарського виробництва та сільських територій
1.Нормативно-методичне забезпечення розвитку сільськогосподарського виробництва та сільських територій здійснюється з метою застосування науково обґрунтованих сільськогосподарських технологій та технологій переробки сільськогосподарської продукції, зростання ефективності сільського господарства, формування інфраструктури його обслуговування, випуску конкурентоспроможної продукції, оптимізації державної підтримки, зростання економічного потенціалу виробників, забезпечення екологічної безпеки і перспективного сільського розвитку.
2. Нормативно-методичне забезпечення розвитку сільського господарства і сільських територій здійснюється за допомогою розробки уповноваженим державним органом стандартів, нормативів, інструкцій, методик, рекомендацій.
Розділ XIIІ
МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО
Стаття 13.1Міжнародне співробітництво у сфері розвитку сільського господарства та сільських територій.
Міжнародне співробітництво у сфері розвитку агропромислового комплексу та сільських територій здійснюється на основі міжнародних договорів.
Стаття 13.2 Міжнародні договори.
При укладанні міжнародного договору України повинно бути забезпечено приведення правил, які містяться у законодавстві України, до правил міжнародного договору.
Якщо ж міжнародним договором України передбачені інші правила, ніж ті, які містяться у законодавстві України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Стаття 13.3 Державна політика в сфері міжнародного співробітництва та регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів сільського господарства України.
Державна політика в сфері міжнародного співробітництва та регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів агропромислового комплексу України базується на тому, що:
– держава визнає особливу роль сільськогосподарського виробництва і, одночасно, як галузі економіки, що формує продовольчу безпеку країни, і як галузі, що формує традиційно монозалежний від неї добробут сільських територій,
– держава визнає особливий експортний потенціал сільського господарства України, постійні можливості галузі виробляти сільськогосподарської продукції основних видів в об’ємах суттєво більших, ніж потребують платоспроможний попит чи біологічні норми споживання внутрішнього ринку,
– після забезпечення стабільності внутрішнього ринку підвищення доходів від експортної діяльності суб’єктів агропромислового комплексу є наступним першочерговим пріоритетом держави.
Державна політика в сфері міжнародного співробітництва та регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів агропромислового комплексу України спрямовується на:
– укріплення позицій агропромислового комплексу України на світових ринках,
– підвищення ефективності експортної діяльності, пов’язаних з нею об’ємів податкових надходжень та добробуту сільських територій,
– захист економічних інтересів українських сільськогосподарських виробників на зовнішніх ринках.
Стаття 13.4 Право на участь в міжнародній діяльності та торгівлі.
Будь-який суб’єкт економічної діяльності має вільне право на міжнародне співробітництво згідно митно-тарифного та нетарифного регулювання у відповідності до чинного законодавства України, включаючи право на експорт та імпорт сільськогосподарських товарів, продуктів продовольства та послуг, необхідних для їх виробництва.
Стаття 13.5 Зовнішньоекономічна діяльність.
Будь-яке обмеження у виконанні суб’єктом економічної діяльності України своїх зобов’язань згідно міжнародних угод є неправомірним, якщо така угода в момент укладання відповідала чинному законодавству України та Урядом України не на протязі її виконання не застосовуються спеціальні режими кількісних обмежень в експорті чи імпорті задля захисту внутрішнього ринку.
Стаття 13.6 Право суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на відшкодування збитків від введення режимів кількісних обмежень в експорті задля захисту внутрішнього ринку.
Зважаючи на унікальну особливість функціонування ринку сільськогосподарської продукції, що полягає в затримці реакції зі сторони пропозиції на зміни в попиті пов’язану із біологічними циклами сільськогосподарського виробництва, деякі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають особливе право вимагати від Уряду України відшкодування збитків поточного маркетингового року від введених задля захисту внутрішнього ринку режимів кількісних обмежень в експорті у випадках, якщо:
– на момент укладання міжнародних угод на поточний маркетинговий рік вони відповідали правилам, які містилися в законодавстві України,
– суб’єктом міжнародної угоди із української сторони виступає виробник сільськогосподарської продукції чи завчасно вповноважений ним агент,
– ціни внутрішнього ринку, які встановилася в результаті введення режимів обмежень, суттєво нижчі за ціни, що встановлені галузевими ціновими угодами між Урядом та національними саморегулюючими агропродовольчими об’єднаннями.
Розділ XIV
ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.
2. До приведення законів України, інших нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
3. Кабінету Міністрів України протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом:
подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законів України у відповідність із Законом України “Про
сільське господарство”;
відповідно до компетенції забезпечити прийняття
нормативно-правових актів, передбачених цим Законом;
привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим
Законом;
забезпечити перегляд і скасування міністерствами та іншими
центральними органами виконавчої влади України їхніх
нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону.
Президент України.
| Президент України |
м. Київ, _ __________ 2011 року
№
В. Ф. Янукович